«Спочатку я людина»
до 110-ї річниці з дня народження Омеляна Антоновича
Сьогодні, 6 лютого 2024 року в музеї «Бойківщина» відбувся вечір пам’яті присвячений 110-й річниці з дня народження Омеляна Антоновича – доктора права, громадського і політичного діяча, почесного громадянина міста Львова і м. Долини, мецената та політв’язня.
Перед початком музейного заходу в Долинській церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбулася поминальна служба, яку провів отець-декан Зореслав Котович.
Захід в музеї розпочали з показу біографічного відеоролику про Омеляна Антоновича та молитви, яку спільно провели о. Роман Винник та пастор Роман Ревак.
Своїми спогадами про Омеляна Антоновича поділилися Степан Янковський – почесний голова районної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Василь Тепчук – голова Долинської районної ради (1999-2006 рр.), Віктор Гошилик – секретар Долинської міської ради, Світлана Швець – керуюча справами Долинської районної ради (1998-2008), Іван Ярич – журналіст, редактор тижневика “Свіча” та Євген Чулуп – член проводу Калуської районної організації Конгресу Українських Націоналістів.
Наприкінці заходу Оксана Сподар продекламувала вірш Надії Дички, який був написаний в пам’ять про Омеляна Антоновича у 2008 р.
Біографічна довідка: О. Антонович народився 6 лютого 1914 р. в с. Одиниця. Батько Омеляна – Микола походив із старого роду міщан-хліборобів, був судовим працівником, мати – Єлизавета – уродженка німецьких колоністів Бернгардт, що поселилися в Долині в 2-й половині 19 ст.
Коли Омеляну виповнилося 6 років він пішов навчатися до школи українського педагогічного товариства, яку відвідував після обіду, бо не вистачало кімнат. Навчання там відбувалося виключно українською мовою. Цікаво, що його однокласником, сусідом по парті та найкращим товаришем був Мирослав Любачівський, котрий в майбутньому став архієпископом греко-католицької церкви.
В 1926 р. Омелян був зарахований учнем третього класу Академічної гімназії у Львові.
У 1930 р. перевівся до гімназії у Перемишль. Там же він долучився до національно-визвольних змагань. Був призначений у керівні структури Перемишлянського крайового проводу ОУН. За це польською владою був засуджений до позбавлення волі на 6 років.
Через два роки, за амністією звільнився з польської в’язниці і продовжив навчатися закордоном – в закладах Любліна, Познані, Праги та Берліна. В 1943 році отримав диплом доктора права.
Влітку 1943 р. Омелян був заарештований німцями за участь в ОУН і потрапив у німецький концтабір «Саксенгаузен», де був сильно побитий, після чого кілька днів знаходився між життям і смертю. Молодість перемогла.
Після звільнення з табору, у 1945 році, в Мюнхені, Омелян познайомився з Тетяною Терлецькою, а вже весною 1946 року зробив їй пропозицію. 15 червня того ж року пара уклала шлюб.
Три роки (з 1945 по 1948) Омелян працював у закордонному представництві української головної визвольної ради, в 1949 р. в консульстві США в Мюнхені і цьому передувало його самостійне наполегливе вивчення англійської мови. Врешті вони самі й вирішили емігрувати до США.
В 1949 р. після, більш як місячної, подорожі на кораблі Тетяна і Омелян прибули до Америки. Їх прийняли у своєму орендованому житлі швагри Ярослав і Христина Воєвідки у місті Нью-Арк.
З його спогадів: «Ми першої неділі поїхали підміською електричкою до Нью-Йорку, бо там у церкві св. Юра, сходяться новоприбулі емігранти. Там зустріли багато знайомих людей, що віталися і висловлювали нам вдячність, що нібито ми допомогли їм у виїзді до Америки. Також тут ми прослухали першу службу у церкві св. Юра. Перше Різдво у Америці ми відсвяткували у швагрів Воєвідків». Цікаво, що останнє Різдво, перед смертю Тетяни, вони теж святкували у Воєвідків.
Першу роботу простого робітника в США, Омелян отримав на мініатюрному підприємстві, що розповсюджувало рекламний матеріал.
Другим місцем роботи у 1950 р. стала броварня Балантайнс, де працював близько пів року.
В цей період Омелян вирішує з’їхати від родичів і підшукав собі орендовану квартиру.
Цікаво, що в той час Тетяна жила і працювала у Бігментоні при госпіталі. Коли приїхала до Омеляна в їхню орендовану квартиру, вони задумалися над купівлею авто, хоча мало хто з новоприбулих емігрантів наважувався на таке. І все ж в 1950 р. купили свою першу автівку на якій вчив його їздити знайомий інженер-механік з Львівської політехніки пан Федів.
Першого січня 1951 р. Омелян переїхав до Вашингтона, де був протягом 10 років представником УГВР (Українська головна визвольна рада), пізніше й Тетяна перевелася в Джорджтаунський університет.
По кількох роках прожитих в Америці він задумався про купівлю землі.
Сам він пише про це так:
«зародилась ідея в подорожі по Америці поряд з екзотичними красотами природи, заполонили нас поля, левади та зелені пасовиська, де випасалася худоба. Ми обоє з Михайлівною однаково подумали і, мов далека мрія, зродилася ідея: тут так чудово пасуться стада чорних коровиць, може, і ми собі створили б таку дійсність десь у себе. Як би там не було, але по двох роках пошуків ми натрапили на занедбану і просто зруйновану фарму у 400 акрів землі. Отож, взяли і купили і от тепер маємо. Був листопад 1960 року».
Ферму подружжя купило у штаті Вірджінія, поблизу Вашингтона для вирощування безрогої худоби м’ясної породи чорний ангус. Вони збудували на цій ділянці садибу, хатинку для доглядача, стодолу, силосне сховище та приміщення для техніки.
Ферма почала приносити прибуток і втіху Омеляну. Він навіть задумувався переїхати туди на постійне проживання, але Тетяна не хотіла залишати своєї професорської діяльності в університеті, тому вони так і залишалися жити в місті. На ферму разом приїжджали на вихідних – суботу і неділю, часто запрошували родичів та знайомих, святкували там різні річниці та свята.
Цей бізнес, а також гонорари Тетяни за проведені медичні лекції та семінари дав можливість подружжю Антоновичів подорожувати світом. Він у віці 52 років знову повертається до Європи як турист і відвідує різні містечка Іспанії, Португалії, Греції, Риму та інші країни. Далі вирушає Африкою на винайнятому авто, пізніше країни Азії – Іран, Ірак, Індію, Сінгапур, Вєтнам. Та країни Південної Америки – Перу, Мексику та інші.
Як турист Омелян вперше відвідав і столицю України – Київ в жовтні 1989 року. І згадував «що за розкіш побувати у столиці, навіть не чуєш, що довкола тебе все по-російськи, живеш Києвом, столицею…». Далі були Одеса та Львів. Через 9 місяців вони знову відвідали Київ вже на Конгресі українських лікарських організацій світу.
Бізнес дозволив їм прийняти ще одне дуже важливе доленосне рішення – створення благочинної Фундації Тетяни і Омеляна Антоновичів. Подружжя казало так: «раз у нас немає нащадків-спадкоємців, то мусимо використати свою спадщину на добро культури». 30 грудня 1980 р. Фундація офіційно запрацювала.
Перше урочисте вручення премії відбулося 13 лютого 1982 року в Українському Інституті Америки. Нагороджених за ці роки так багато, що видано 2 томи Фундації.
Переломним моментом в діяльності Фонду став 2000 рік і Омелян його згадує так:
«Коли дотепер нашим примарним заінтересуванням були літературні і наукові нагороди, то останнім часом ми почали певні проекти, які у висліді мають характер не лише морально-фінансовий, але й йдуть у сферу конкретного будівництва. Як уже було згадано монумент української державності у Долині і музей «Бойківщина».
Омелян Миколович назавжди повернувся в Україну в 2005 році. А за три роки помер у віці 94 років.
Хоча Омеляна Антоновича з нами вже немає, але його ідеї живуть та продовжують його справу!
