Верба – нiжне і дороге для українців дерево. Воно тiсно пов’язане з нашим життям та побутом. Верболози першi із деревних рослинних форм милують наше буття, оскiльки iншi дерева ще не пробудились вiд зимового спокою. Із року в рік ми чекаємо того, коли весна прожене холод, устеле землю зеленню, уквітчає квітами, а пташки наповнять довкілля своїми піснями. У кожного народу є свої улюблені квіти, дерева, кущі, якими всі гордяться і прославляють у віках. У нас такою рослиною є верба, що здавна 
супроводжує людськi поселення. Нею обсаджували ставки, береги рiчок, озера, дороги, так як верби укрiплюють береги, стримують зсуви, в посушливих мiсцях зупиняють пiщанi зноси, а зволоженi грунти осушують.
Кожне українське село традиційно має верби над ставками та над колодязями. “Де срiбна вербиця – там здорова криниця”. Ще здавна народні джерела повідомляють, що верба – надiйний природний фiльтр. Тому у рiчцi воду для пиття, як правило, брали пiд вербицею. А де копали 
колодязi, то на дно клали вербову дощечку, а невеличку, завбiльшки з долоню, у вiдро з водою. Це дезінфiкує воду, полiпшує смаковi якостi завдяки “вербовому духу”, якого надають смолистi речовини. Вербовi прутики – надiйний засiб пошуку джерел води. Народна мудрiсть це давно запримiтила – де ростуть верби, там воднi джерела чистi. У народу виникли такі приказки: „Де верба, там і вода; де вода, там і верба”, „Верба водою живе, верба воду й береже”.
Древнi слов’яни вербу вважали священним деревом. Вона вважалась символом родинного вогнища. При буревiях проти вiтру кидали вербову гiлочку, яка зупиняла бурю. Магiчнi властивостi вербi приписували завжди. З’їденi рано навеснi вербовi сережки оберiгали людей вiд лихоманки та зубного болю. Кора верби – протигарячковий, потогiнний, протиревматичний i знезаражуючий засiб для лiкування ран, наривiв, при випаданнi волосся, для промивання при запаленнi слизових оболонок.
Верба ввійшла і в християнськi вiрування. Як стверджують легенди, саме вербовi гiлки кидали пiд ноги Iсусу Христу, коли вiн iшов у Єрусалим. На ознаменування християнська церква встановила напередоднi паски свято – Вербну неділю.
Слово “шутка” прийшло до нас із німецької мови й означає “оберіг”. Шуткою називають особливим чином прикрашені гілочки верби, які жінки несуть на освячення до церкви у Вербну неділю.
Створення шутки – красива традиція, що передається через багато поколінь. Ще на Маковія жінки заготовляли квіти і трави, які висушували і дбайливо зберігали до Вербної неділі, щоб напередодні свята зробити з ними маленьке диво.
19 квітня у Долинському краєзнавчому музеї «Бойківщина» відбувся майстер-клас з виготовлення Великодної верби.
На початку заходу усі учасники мали змогу переглянути фільм «Бойківський Великдень», який для них підготувала науковий співробітник музею – Мар’яна Кальмук-Дудар, та пізнати усіх тонкощів створення вербної шутки. Усі були дуже зосередженими на своїй роботі, оскільки кожен хотів виготовити вербовий оберіг, який після освячення матиме чудодійну силу. Основою шутки стали гілочки верби змішані з котиками, яку ми заплітали ниткою та переплітали самшитом, оздоблювали атласними стрічками та квітами.
Кожен учасник заходу виготовив свій вербовий букет, який зможе освятити в церкві в Вербну неділю.
Верба красна розцвітає,
Про Великдень сповіщає
І Спасителю під ноги
Стеле гілочки розлогі.
Світла Вербниця настала,
Радість нам подарувала,
Край доріг і біля річки
Вкрились котиком вербички.
Галузочки посвятили,
Діток розуму навчили,
Щоб здоровими зростали,
Україну шанували!
О. Роговенко
Мар’яна Кальмук-Дудар
Науковий співробітник музею «Бойківщина»
