Матеріл Дарія Бібик
ЩОБ ТА СЛАВА НЕ ПРОПАЛА
У кінці листопада 2024 р. у Великій Тур’ї відбулося урочисте відкриття пам’ятного знака на честь 110-ї річниці Українських Січових Стрільців (УСС). Пам’ятник із граніту у вигляді мальтійського хреста встановлено на символічній могилі, насипаній у селі, вже можна сказати, з незапам’ятних часів. Точної дати ніхто пригадати не може, бо кожен старожил каже: «Скільки я живу, стільки та могила стоїть». Якщо міркувати логічно, то вона могла бути насипана між 1939 1944 роками., коли перестала існувати польська влада, бо мало ймовірно, що раніше така споруда могла бути дозволена. Адже, певно що не можна було б втримати в секреті, кому вона присвячена. Оскільки цей курганчик стоїть біля діючої на той час церкви поблизу цвинтара, то «перші совіти» в причину її появи не вникала. Лише таким чином ця могила могла зберегтися, бо таку саму споруду, насипану у центрі села в 1942 р., (присвячену безвинно постраждалим від радянських репресій 1941 р.) радянський уряд після свого другого пришестя одразу ж знищив.
З того часу пам’ятка про січове стрілецтво значно змаліла, вросла в землю і стала мало помітною і мало подібною на якусь пам’ятку взагалі. Тож сільський уряд вирішив спорудити на ній інформаційний знак, аби майбутні покоління завжди бачили ознаки звитяги своїх предків. У підготовці до відкриття пам’ятного знака були задіяні сільські працівники культури, краєзнавці, представники релігійної громади і ліцей. Таким чином народився проект під назвою «А ми тую стрілецькую славу підіймемо». Особлива роль у ньому належала сільському ліцеєві. Проаналізувавши склад населення, ініціативна група з підготовки до урочистостей запропонувала провести з ліцеїстами роботу на предмет дослідження свого родоводу та допомогти їм дізнатися, у кого в родині були Січові Стрільці. Це стало першим етапом внутріліцейної дослідницької роботи під керівництвом вчительки Стрілки Ольги Михайлівни. Так було встановлено, що в ліцеї навчаються діти із п’яти родин, у котрих предки мали відношення до УСС. Дві з них відмовилися брати участь у дослідницькій роботі. Лише троє ліцеїстів підключилися до пошукової роботи та сформували символічне родове дерево. Це учні 10-го класу Софія Горін та Степан Крайник, а також учениця 7-го класу Софія Макосій. В ліцеї була розгорнута виставка та відбулася презентація учнівських робіт. Софія Горін продемонструвала фотографії на гілочках родового дерева, де вона становить п’яте покоління по відношенню до свого славетного предка по лінії матері. Степан Крайник також опинився на висоті п’ятої гілки по лінії батька, а Софія Макосій посіла місце на висоті шостої ступені родоводу. Цій, ще зовсім юній дослідниці, було найважче розібратися у всіх заплутаних нитках родоводу, бо у неї аж 5 предків воювали в легіоні Січових Стрільців: два по лінії матері і три по лінії батька.
На другому етапі дослідження дітям запропонували дізнатися більше про своїх дідів: встановити бойовий шлях і подальшу долю після І світової війни. Третім етапом стала участь ліцею у відкритті пам’тного знака, де учні у справжній військовій стрілецькій формі стояли в почесній варті та співали стрілецькі пісні.
Як підсумок, вся дослідницька робота була презентована в Долинському краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів 22 січня 2025 р. в День соборності України , якого, свого часу, Січові Стрільці так прагнули і за що поклялися воювати. На захід були запрошені учні долинських ліцеїв №7 та “Інтелект”. Софія Горін тут розповідала про Прокопа Ярича, котрий після мобілізації до австрійської діючої армії потрапив на «італійський» фронт, де був взятий у полон до італійців. Там зустрів односельця Якова Коника, з котрим дуже здружився. Коли цісар Фран-Йосип зрікся престолу, вони обидва втекли з полону та подалися під Львів, за котрий саме велася боротьба між польськими та галицькими військовими частинами. Тут вони обидва були затримані польськими патрулями і змушені вступити до польського війська, щоб їх не зачислили до дезертирів. Ознайомившись з обстановкою, обидва бійці переметнулися через лінію фронту до Січових Стрільців, з котрими, власне, й воювали поляки. Подальша доля завела Прокопа аж у Крим, де він разом з другом Яковом брав участь у взятті Перекопа, за котрий велися жорстокі бої. Тут його вірний товариш загинув. З Криму Прокіп Ярич пішки повернувся додому.
Степан Крайник розказав про Михайла Крайника, котрий із легіоном Січових Стрільців у 1918 р. через політичні перипетії опинився в Празі. Там вступив до Карлового університету на німецьку філологію і встиг провчитися два курси; у фотомайстра навчився фотографічній справі, придбав фотоапарат і, після повернення додому, став першим фотографом у Великій Тур’ї.
Софія Макосій проаналізувала навіть наукову працю дослідника Романа Коваля, де вона віднайшла опис архівних документів із спогадами про братів Івана, Олексу та Петра Кухтів, котрі з куренем Січових Стрільців вступили в Українську Галицьку армію і брали участь у рейді на Велику Україну. Там Іван Кухта загинув під Крутами, а Петро потрапив у полон до росіян, був завербований у школу червоних командирів, та згодом, все ж розстріляний.
Для учнів ці розповіді були надзвичайно цікавими як і той факт, що їх ровесникам вдалося провести такі глибокі дослідження свого родового коріння, за що їм велика подяка і пошана.
