Омеляну Ковалю – 95

24 лютого виповнюється 95 років від Дня народження Омеляна Коваля – старійшини ОУН, політ’язня, одного з президентів Європейського конгресу Українців.

Омелян Коваль – непересічна та неординарна особистість, добрий приклад для наслідування молодим поколінням, що заслуговує великої поваги, вдячності та  визнання від нас усіх

Долинський краєзнавчий музей «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів з нагоди 95-річчя ювіляра запрошує усіх бажаючих відвідати музей, щоб, дізнатися про Омеляна Коваля, а також пропонує Вашій увазі переглянути «Віртуальну виставку» на сайті нашого музею  присвячену Революції Гідності та подіям на сході України, яка була створена за матеріалами наданими музею «Бойківщина» Омеляном Ковалем.

Він присягнув на вірність Україні, поклавши руку на хрест і пістолет…

Омелян Коваль, старійшина ОУН, — про перебування в Аушвіці та Василя і Степана Бандерів

24 лютого виповниться 95 років Омеляну Ковалю, який у 18-річному віці вступив в ОУН, бачив прихід “перших совітів”, проголошував на Івано-Франківщині Акт відновлення державності у 1941 році, пережив Аушвіц, був знайомий з братами Василем та Степаном Бендерами та очолював Спілку української молоді у Бельгії.

У 2013 РОЦІ після понад півстоліття життя у Бельгії Омелян Коваль ра­зом з дружиною та старшою донь­кою Зореславою (подружжя має ще двох синів та молодшу доньку) повернулися до України, у Львів. “То моя земля, — каже пан Омелян. – Тут я ріс, тут починав по­літичну діяльність”. Запитую у дружини Омеляна Коваля, пані Іванни, чи легко було підтримати вибір чоловіка та промі­няти спокійну Бельгію на буремну Украї­ну. Жінка, здається, навіть трохи обурю­ється. “З найбільшою радістю сприймаю те, що Господь дозволив нам дожити до такого віку (пані Іванна молодша за чо­ловіка на 12 років) і повернутися на рідну землю”. “Хочемо, щоб Господь покликав саме з України”, – підсумовує подружжя.

“Україна на доброму шляху, – продо­вжив розмову пан Омелян. – Моє та й попередні покоління недарма боролися та проливали кров. Нинішня молодь від­родить Україну. Головне, щоб не боялися тих труднощів, які є”.

Перший допит у… 13 років

У 13-річному віці пана Омеляна впер­ше викликали на допит у поліцію. Це було після того, як він на святі товариства “Просвіта” продекламував вірш:

«Батьки і діти – всі до боротьби!

Хай всміхнеться сонце

І не крячуть круки,

Що ми в неволі згинем як раби»

На щастя, все обійшлось. “Це було ще за поляків, – пояснив пан Коваль. – Було то наслідком того, що мав власну думку, почав діяти, щось робити.

Була боротьба українців за незалеж­ність. Готувався до підпільної діяльнос­ті. У 1938 році зі мною сконтактувались. Призначили зустріч з повітовим провід­ником. Місцем обрали невеликий лісок. Все відбувалось уночі… Мене запитали про причини вступу. Розповів, що готу­вав себе до цього давно і добре розумію, що мене може чекати. Мені сказали, що Провід ОУН згоден прийняти мене у чле­ни. Я поклав руку на хрест та пістолет і промовив: “Прирікаю і зобов’язуюсь перед Богом, перед українським наро­дом і перед власним сумлінням як член ОУН все і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську державу…”. Пісто­лет мені подарували. Обрав собі псевдо “Дир”, яке було співзвучне з іменем од­ного з перших князів України”.

Державність у Долині проголосили 1 липня

“Приходу перших совітів була рада хіба що комуністична партія, – пригадує пан

Омелян. – Більшість же зайняла мовчазну позицію. Наш Долинський повіт холодно прийняв нових окупантів. Червону армію вийшли вітати місцеві комуністи та деякі робітники… Мене призначили провідни­ком ОУН у Долинському повіті.

…Під вечір ЗО червня 1941 року з радіостанції ми дізнались про проголо­шення у Львові незалежної України. Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, взялися до підготовки подібного дійства у Долині. Збудували трибуну, прикраси­ли її зеленню і прикріпили напис “Слава Україні – Героям Слава”. Мешканці міс­та вивісили синьо-жовті прапори. Вночі створили місцевий уряд. Близько полу­дня 1 липня площа у місті була вщерть заповнена людьми. Все навкруги рясні­ло від синьо-жовтих кольорів. Повітовий провідник Нечай від імені ОУН проголо­сив відновлення Української держави. Наша влада існувала до 15 вересня 1941 року. Того дня мене й арештували.

Після арешту мене та ще двох друзів-оунівців привезли в Івано-Фран­ківськ. Нас запроторили у переповнену в’язницю: не мали де лягти спати, цілу ніч стояли у коридорах. Наступного дня нас відправили на день до львівської тюрми. Звідти до Кракова у в’язницю Монтелюпіх, де ми перебували до липня 1942 року”.

Номер на руці — нагадування на все життя

“20 липня 1942 року нас, 25 україн­ських в’язнів, названих “Бандера-ґрупе”, вивезли до Аушвіцу, – продовжує Омелян Коваль. – Я опинився у списку разом з Василем Бандерою – молодшим братом провідника ОУН. Отримав номер 49730. Відтоді ця цифра у мене на лівій руці. Робота у мене була різною: на будівництві, госпо­дарстві, кухні…

Особливо з Василя Бандери знущав­ся один польський наглядач, що родом з Перемишля. Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном. Це поба­чив один із наглядачів і закричав: “Що то за свиня? Скупати його!”. Василя занурили з головою у бочку з водою та цементом. Ми здійняли галас, але нас, “бунтівників”, швидко втихомири­ли. Напівживого Бандеру ми занесли у блок, звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді бачили його востаннє. Ходили чутки, що Ва­силь не дочекався табірної адміністра­ції – його закатувала польська обслуга блоку… Після Василя у табір привез­ли його брата – Олександра Бандеру. Його спіткала така ж доля”.

Пан Омелян також не раз був на во­лосок від смерті. Працював тоді на кухні. Із 80 людей п’ятьом вдалося втекти з та­бору. А 75 людей, у тому числі і Омеляна Коваля, заарештували. На них чекав роз­стріл. Дивом пан Омелян уникнув “роз­прави цвяхами” (постріли цвяхами мен­ше чути).

У січні 1945 року пана Коваля та ще частину в’язнів евакуювали з Аушвіцу до Австрії: у табір Маутхаузен, а звідти до Ебензеє, з якого в’язнів звільнили аме­риканські війська на Великдень, 6 травня 1945 року.

Після визволення Омелян Коваль перебрався до Бельгії. Жив у Брюссе­лі. Кілька разів зустрічався з Степаном Бандерою. “Від Степана йшла велика енергія, – пояснив пан Омелян. – Він був скромний та порядний, врівноважений та послідовний у своїх вчинках”.

“Степан Бандера був дуже простою людиною, – розповіла старша донь­ка пана Омеляна Зореслава Коваль. – Якось, як прийшов до нас, то моєму братчику іграшкового ведмедика пода­рував. Донині той ведмедик у нього є”.

Знайшов свою половинку у церковному хорі

Саме у столиці Бельгії Брюсселі у 1948 році Омелян Коваль познайомився з майбутньою дружиною Іванною. Після війни багато родин з’їжджалися до Бель­гії, оскільки уряд цієї країни одним із пер­ших запропонував емігрантським роди­нам роботу – чоловіки могли працювати на шахтах. Так родина пані Іванни (родом із Перемишля, нині територія Польщі) і опинилася у Брюсселі. “Була енергійною дівчиною, – згадує Іванна Коваль. – Лю­била виступати, декламувати вірші, спі­вати у церковному хорі. Під час одного з виступів і познайомилася з Омеляном”.

У 1952 році, на Великдень, 20 квіт­ня молоді люди одружилися. “Господь на Великодні свята подарував Омеля­ну життя вдруге, коли він вийшов з ав­стрійського табору у 1945 році, – мовила Іванна Коваль. – Великдень – символіч­на дата у нашому житті”.

Коментар для «ВЗ»

Оксана ГЕНТОШ, заступник голови Львівського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка

У Бельгії Омеляна Коваля погли­нула громадська праця. 20 років був головою Спілки української молоді Бельгії, головою Ради громадських організацій Бельгії, членом Ради ди­ректорів Світового Конгресу україн­ців, одним із президентів Європей­ського Конгресу українців. Багато років очолював Український Допомоговий Комітет у Бельгії (УДК).

Досьє «ВЗ»

Омелян Коваль народився 24 лютого 1920 року у селі Рахиня Долинського району Івано-Франківської області. Член ОУН з 1938 року. У місті Долині на Івано- Франківщині у 1941 році проголошував Акт відновлен­ня Української держави. Після цього був ув’язнений гестапо, перебував у тюрмі «на Лонцького» у Львові, згодом був відправлений до в’язниці Монтелюпіх у Кракові, звідти – до концтабору Аушвіц. З січня 1945 року – в’язень концтабору Маутхаузен, з квітня того ж року – концтабору Ебензеє. Після визволення очолю­вав Спілку української молоді Бельгії, видавав журна­ли для дітей та молоді «Крилаті» та «Авангард».

Починаючи з 90-х років минуло­го століття Омелян Коваль розпочав активне повернення творів вченого і педагога Григорія Ващенка до Укра­їни. Він став одним із ініціаторів та співзасновників Всеукраїнського пе­дагогічного товариства імені Григорія Ващенка у вересні 1995.

Орисі ХОМ’ЯК  “Високий Замок”