Німецьке право було з початку колоніальним правом, потім воно розповсюджувалось через присвоєння його польським селам і містам, і витискало з них колишній їх слов’янський устрій.

Воно впливало на цілий соціальний побут: ослабило княжу владу у Польщі; позбавивши її більшу частину фінансових прав й утвердивши погляди з приватного права, на судову і адміністративну владу; рішуче змінило життя сільських власників, їх особисті і маєткові права; воно створило нове поняття міста і міського стану.

Це ослаблення княжої влади, яка переходить у народну самоуправу. Окрім податків, мит і повинностей княжі регалії були основою численних прав князя над всіма землями його князівства. (Право володіння лісами й водами, ловля риб, будівля млинів і т. д. належало до княжих регалій.)

Давнішими часами Німецьке муніципальне право почало поширюватися в одній із Руських земель – в Галицькій землі наприкінці ХIII ст. й остаточно утвердилось у ХV ст.. В 1299 році його отримало перше українське місто Новий Санч на Лемківщині. Багато населених пунктів набувають його після 1340 року. У порівнянні з давнім руським чи польським правом це був крок вперед. Воно було вигідне міщанам і за нього боролися, бо його надання бувало винятком, знаком особливої ласки, для заведення його потрібне було офіційне надання.

Від часу прилучення Русі до польської корони Долина була власністю королівською. Вже в 1404 році виступив війт Долини Михайло Лочка (Лучка), щоб Долині надати статус міста, але формально перенесення на право міське німецьке Долина одержала тільки в 1418 році. «Король Владислав Ягайло надав року 1418 війтування в Долині Михайлові Лучні (в деяких документах Лучку), доручає заложити на теренах села місто і переносить з права польського і руського на німецьке», – записано в старих книгах. Німецьке право проголошувало відмову попередніх діючих звичаєвих прав (руського, литовського, польського чи волоського), відміну влади і суду над міщанами державців, намісників і воєвод (тобто князівської або королівської адміністрації). Місто, яке отримало німецьке право, було звільнене від юрисдикції власника і королівської адміністрації. Первісно німецьке право зразу не було міським правом, бо воно обіймало і міста, і села. Німецьке право завело різницю між містом і селом в європейському розумінні цих термінів, бо до цього часу в Польщі містом називалося більше село, збудоване довкола замку й обведене ровом або дерев’яним частоколом.

Міста, які мали німецьке право, незалежно від того, де вони знаходились, користувались Магдебурзькими кодексами, в основу яких були покладені привілеї, надані Магдебургу у 1188 році місцевим архієпископом, і постанови суду Магдебургу, а також німецький кодекс, званий як «Саксонське зерцало». Вищою апеляційною інстанцією та коментатором права міст Речі Посполитої був суд у Кракові. Ці кодекси систематизувалися у вигляді коментованих збірників. Найбільш поширеними були збірники 1400 та 1402 років. Такими збірниками користувалися і лавники. (E. Gaupp. Das alte magdeburgische und hallische Recht).

Магдебурзьке право проголошувало три принципи: відміну попереднього діючого звичаєвого права (руського, литовського, польського чи волоського), відміну влади і суду над міщанами державцями, намісників і воєвод (тобто князівської або королівської адміністрації і створення самоуправління ради і лави), яке обиралося городянами. Стосовно податків і повинностей, то вони установлювалися не за національним або релігійним, а за майновим принципом. Податкова система була прогресивною, тобто більше платив той, хто був багатшим. Повинності (а вони, в основному, полягали в ремонті мостів, доріг і т.д.) розкладалися порівну. Звичайно, хто був багатший, міг найняти замість себе іншого для відбуття цих повинностей. Звільнені від повинностей і податків були шляхтичі, але вони не підлягали юрисдикції міста і не входили до числа міщан, а їх володіння користувалися правами юридик. Міська еліта і рядові міщани були єдині у боротьбі проти старост, які прагнули вмішуватися у справи і встановлювати додаткові мита чи шарварки, на що не мали права згідно Магдебурзького привілею.

Після надання магдебурзького права місту змінилось суспільне становище українського населення, яке поляки звели до категорії людності другого ґатунку, тому що не мали ні громадських, ні політичних прав, були зобов’язані платити всякого роду податки і данини та виконувати для міста безкоштовно всі фізичні роботи, від чого поляки були звільнені. Мешканці міста і ремісники були зрівняні в усіх правах і сплаті податків з польськими і чужими колоністами.

Війту надавалась значна і неозначена влада міською громадою: «всі, що живуть у місті, повинні покорятися війтові і бути йому послушними». Війт, за магдебурзьким правом, не повинен сам видавати присуди, а повинен питатися про сентенцію присяжних; не може зневажати поданої йому думки, тобто, коли він не годиться на думку присяжних, повинен застосовувати присуду й сказати присяжним, щоби вони ліпше задумувалися, або відложили постанову на інший час і повинен при тім сказати їм свою думку. З 1404 в Долині війтом був Михайло Лучка. Провійтував він довго (щонайменше 25 років), точно в яких роках невідомо, але в 1429 році надав польській парафії два лани поля, пасовище та два городи. З цього можна зробити висновок, що він прихильно ставився до поляків (напевно був поляком), а в той час українські парафії не отримали нічого.

Присяжні або лавники це особи, що засідали в суді й що вислухавши та до ладу прослідивши справу з обох сторін, виявляють свою сентенцію (засуд) голосуванням по справедливості. В їх присязі говорилося: «я … присягаю Пану Богу Всевишньому, що на суді, на якому я засідаю, обіцяю виконувати законний та справедливий присуд, у своєму найкращому розумінню, відповідно до права магдебурзького та привілеїв…»

Були випадки кількаразового надання населеним пунктам Магдебурзького права, яке часто траплялось і у випадку втрати привілеїв на Магдебурзьке право. Не виключено, що це трапилось і з Долиною, адже: «В 1469 р. Долина була спалена турками, тому король Казимир відновив її існування, село Спас і вежі соляні з двома чанами (так черуни звано) і млин у Надіїв; мірки всі, що давно мали, признав».

Як місто королівське, Долина отримувала всілякого роду привілеї: в 1506 році її мешканці стали звільнені від всяких оплат на літ шість. Ще перед їх впливом, в 1510 році, Зиґмунд І звільнив долинян від податків і чопового на літ вісім. Крім того є записи, які засвідчують, що: «24 квітня 1525 року король Зигмунд І поновляє місту Долині Магдебурзьке право, установлює ярмарки: на очищення і відвідання Найсвятішої Панни, торгувати наказав у понеділки. В цьому році дозволив король міщанам і війтові виробляти сіль, в таких вимірах і якості, як в Коломиї, під назвою «сіль Корчеська» і продавати жителям тих земель, які віддавна її споживали, без шкоди для коломийської ропи». З привілеїв довідуємося, що з 1537 року тодішня солеварня була власністю короля, який дозволяв виварювати сіль також приватним особам.

«Ступеневим перебігом розвитку муніципального права пояснюється це, що численні міста західно-польських країв дістають декілька привілеїв, старші на німецьке право, пізніші – на міське магдебурзьке право. Деякі вчені потратили багато праці та бистроти розумінь, дошукуючись частинних різниць між німецьким і магдебурзьким правом тому, що вважали їх двома паралельними родами одного міського права.» (М. Володимирський-Буданов «Німецьке право в Польщі і Литві», Львів, 1903 р., с.106-107). Цими словами, напевно, і можна пояснити, чому Долина (будучи селом) в 1418 році отримала Німецьке, а в 1525 році – (будучи містом) отримала Магдебурзьке право.

Міське магдебурзьке право було одною із форм німецького права, дальший ступінь його розвитку. На основі Магдебурзького права місто одержало самоуправу, свого війта, бурмістра, радників, лавників, власні суди, привілей творення ремісничих цехів, закладання склепів, винних і горілчаних пивниць, вільну торгівлю, право накладання міщан і купців податків та всілякого роду оплат. Всі землі надавались в ужиткову власність, колоністи підлягали юрисдикції старости.

Магдебурзький привілей надавав місту виборний уряд, Раду на чолі з бургомістром. До ради входили шість радців (радників), які обиралися терміном на один рік. Міський суд, званий лавою, теж складався з шести лавників, яких обирали міщани. Очолював суд війт, який призначався королівським привілеєм пожиттєво, або міг бути відкликаний таким же привілеєм. Війт мав право виносити будь-які вироки, в т.ч. і смертну кару. Його вирок можна було оскаржити тільки перед королем. Війт був першою посадовою особою міста і очолював його оборону. У містах всі судові (карні, кримінальні, майнові) справи розбирав війт з лавою.

У містах голова Ради став називатися бурмистром, за ним збереглися і функції війта. Через те й колегія радників (лавний суд) отримали назву бурмистрівського суду. При заведенню німецького способу господарки завжди надавалися пільги. Змінювався характер оплат: вони доходили до більшої єдності і замінювалися на гроші. Земля, набута міщанами, становила тільки ленну їх власність: з осель та волок вони повинні були складати чинш панові й війтові. Чинш цей то замінювався на гроші, то навіть залишався натуральною повинністю, сплачувався збіжжям. Міщани звільнювались від різних княжих поборів, що замінювалось одначе грошовою оплатою (відкупним чиншем) часто дуже важким. Суд і управа в містах належали або самому панові, або його війтові, або війтові княжому. Війт по містах не є тільки суддею й управителем, але і ленним паном міста; йому та його потомкам міщани зобов’язуються служити, як самому найближчому панові.

З купівлею війтівства, всі права, злучені з ним, переходили до міської громади. Тоді на перший план виходить рада. Громади дістають від королів право уряджувати самим свої суспільні порядки. Місто стає містом у німецькім значенню цього слова тільки тоді, коли добуває самоуправу. Колегія шефинів не була урядовою колегією в середині міста; вона мала значення тільки тоді, коли траплялися порушення права, постанова права залежала в місті від війта. Міська адміністрація й праводавство стають добрим для громади тільки тоді, коли громада діставала право мати свою раду, що складалася на взірець німецьких міст, з ратмайстрів (консулів) та має бурмістра, як голову. (там же, С.105)

Рада в своїй основі була колегією, зложеною з самих міщан шляхом вибору, або консулів вибирав війт. Почин рад вважався дуже важною появою в розвитку муніципальної свободи. Міська рада присвоює собі з часом цілу владу керувати містом. Сюди належить право видавати нові постанови для міста, право накладати і збирати податки, право поліційного нагляду. До влади переходить і ця частина судової влади, що належала перше до провінційних війтів (бургграфів). Таким чином і присутність війта не зупиняла повного розвитку міської громадської свободи.

Міська рада (магістрат) складалася з обраного війта і радців («райців», консулів), які творили колегію, що поповнювалась шляхом кооптації. Лише подекуди міщани обирали війта і лавників (лава — судовий орган), а ради доповнювалися з числа останніх. Судові компетенції належали і до ради, і до лави. Їх розмежування не завжди було виразне. Назагал лава займалася карними справами. Голова Ради став називатися бурмистром, за ним збереглися і функції війта. Через те й колегія радників (лавний суд) отримали назву бурмистрівського суду.

Права міст. Всякий привілей магдебурзького права починався такими важними словами: «Даємо й даруємо на вічність право німецьке магдебурзьке, відсуваючи всі інші права польські, литовські й руські та всі інші звичаї, що були б незгідні з правом німецьким магдебурзьким»…цим самим місто зовсім виділяється зі сфери діяльності загальних державних законів. Місто творило із замком одну твердиню. Староста був оборонцем замку й у тих містах, де не було осібного гарнізону, він був військовим начальником твердині.

Староста був державцем (посесором) королівського маєтку. До цього маєтку, йому наданого, прилічувалося передовсім місто. Місто підлягало економічному управлінню старости, що брав від міщан грошові чинші й натуральні побори та користувався різними робочими повинностями в межах, визначених наданням або загальною державною установою.

У 1431 році Долина вже називається містечком. За часів Владислава ІІ Ягелли орендаторами Долини (враз з розлеглими добрами Жидачівськими) були Свидригайла, а від року 1431 Земовіт, князь Мазовецький, з правом замінити ленні права на земські. Після смерті Ягайла, у 1443 р власником Долини стає Михайло Кастелян (Бучацький), який орендує її шляхтичеві Юрзі Нассігнею, за позичку в розмірі 50 марок. (Акти гродські і земські, том 12 ст. 119). У 1454 році Долина належала Миколі Б’есковському, котрий половину її відпустив в заставу шляхтичці Черноті, після смерті якої Долиною розпоряджалися її сини Федь, Івашко та Ілько. Потім Долина з навколишніми селами переходить у власність Андрія Ондровонжа. В 1458 році нашими теренами володіє галицький староста Станіслав з Ходча (Ходецький). З 1470 року власником міста був стрийський і жидачівський староста Юрша Ходорівський. У другій половині ХV ст., з невідомих причин, Долина втрачає статус міста.

В 1476 році король Казимир Ягеллончик надав Долину Феліксові Щасному з Паньова, старості Жидачівському в замін за суму 1000 флоринів угорських забезпечену на місці, а також його жупах (солеварнях) і пошлин (податок). Право посідання тих земель мало існувати до тих пір, поки вдова не виплатить певну суму грошей.(Акти гродські і земські, том 12 ст. 119). Паньовські тримали Долину до року 1540, коли то король дозволив викупити добра Янові Тарновському, костелянові краківському, по котрому пожиттєве право до міста отримав його син, Ян Кшиштоф (1544 р.).

З кінця ХVІ до другої половини ХVІ століття старостами Долини були Станіслав Красіцький та його нащадки. Багато старост в різні роки володіли Долиною. Та про Красіцьких найкраще описала Я. Костовецька у своїй книжці «З минувшин Долини». Станіслав Красіцький, коштилян Перемишльський, староста Долинський – 1590-ті роки був добрим господарником. В 1597 році він дарує костелу місце (поле) з порожнім будинком, що стоїть на міському ґрунті, виділив також місце для будівництва вежі і грошове забезпечення, яке ксьондз мав отримувати щорічно, а також ловити рибу в Долинському озері. Як бачимо, про українські парафії він не дбав. Син його брата Юрія Юрій Красіцький, наступник старости в 1605-35 рр., коло 50 років чинив над жителями Долинщини страшні безчинства. В 1636 р. король Владистав IV оголошує його неспроможним керувати староством Долинським. Старший син Юрія Станіслав Красіцький утримував здобуте силою староство 10 років наперекір праву, багатьом Мандатам і Універсалам короля. У 1648 році Долинське староство переходить в руки третього опікуна Юрія Красіцького, перемиського старости Миколи Даниловича.

До 1668 року долинським старостою був Зльонка. В 1668-1669 рр. – Станіслав Конецьпольський. В 1683 р. староста долинський Ян Велопольський, великий коронний канцлер. В 1723 році старостою долинським був Хомутовський, воєвода мазовецький В 1747 р. старостівною долинською була Дорита з Фельштина Тарлова, воєводина Любельська і Дрогобицька. Останній Долинський староста Вацлав Желуський, польський коронний гетьман, який був старостою міста понад 20 років. З них майже десять років за Австрії. Він оплачував у 1772 р. «кварту» (кварта запроваджена ще від часів Зигмунта Августа, який розпорядився ¼ частину доходів від королівської власності направляти для утримання кварцяного війська. Останні три частини йшли на ремонт коронних замків і утримання старости. (З якого і по який рік вони були старостами, точних даних поки що немає).

Староста доглядає порядку міських фортифікацій, утримування їх та поновлення повинні були покриватися з деяких частин державних доходів. На цю ціль призначених містом, якщо чопове й шос, то староста повинен був знати, скільки місто дістає доходу й на що його тратять; звідси йде ряд узаконень про те, щоби старости перевіряли міські доходи. Будова й направа міст повинна бути ведена під доглядом старости. З інструкції, виданої послам на сеймі Вишні 2 січня 1618 р.,: Долинський староста Юрій Красіцький зобов’язується збудувати біля містечка Долина фортецю, а міщани, яким постійно загрожують напади татарів; повинні насипати сильний форт навколо містечка. Польський король Владислав IV підтверджує, що соляна ропа є королівською власністю, а звідси міщани не можуть мати до неї будь-яких претензій, але мають право після сплати одного гроша за відро на користь старости отримувати ропу. Староста відповідає за утримання колодязя, з якого черпають ропу, міщани повинні давати дерево на ремонт цього колодязя, бо в протилежному випадку грозить штраф в розмірі 100 марок, який був призначений на ремонт валів. Звільняє також міщан від давання підвід старості, сторожування в замку, а також від риболовства на користь старости, а старості суворо забороняє ув’язнювати міщан в замку. У випадку нападу татар, староста повинен укрити міщан з їх родинами у замку, а ті повинні захищати замок.

Староста й королівські комісари повинні глядіти, щоб міщани довели до доброго порядку міські мури, башти і вали та мали гармати та кількість пороху відповідно потребам. Про те величне королівське місто Долина має підтвердження короля Владислава на заснування адвокатури (міліція, військова одиниця міського підпорядкування), міським церквам з різними прибутками та всьому, що цього стосується, сприяє привілей Міського Магістрату… При цьому, як цей, так і наступний оригінали були втрачені, про їх зміст міський голова повинен дати усну довідку (про яку, крім нього, ніхто не знає)… (ЦДІА у Львові Фонд 146, оп. 78 од. зб. 91 і ЦДІА у Львові Фонд 146, оп. 78 од. зб. 92. Листування з адміністрацією державних маєтків Стрийського окружного управління про підтвердження привілеїв міста Долини. Том І і ІІ). Держава, вложивши на міста обов’язок утримування твердинь, не вважала вже за потрібним видавати на це загальнодержавних засобів (хіба що в часах та в рідких нагодах). У долинському старості мала постій хоругва Келчевського, яка уклала з міщанами договір, згідно з яким жителі міста зобов’язувались доставити до війська: «вівса 80 мац долинської міри, жита 100 мац, пива 100 бочок, 25 телиць, 25 фасок масла, 25 кіп сиру, оселедців на кожного коня по 30 штук, по 7 кварт олії на коня, по 25 возів дров на кожного коня, по 30 курей на коня, по 10 гусей на коня, по 5 возів сіна на коня» (АГЗ. том 13, 1630 р. В. Лозінський, «Правом і лівом»). Крім того жителі Долини мали доставляти війську різноманітну зелень. Хоругва зі свого боку зобов’язувалась не чинити міщанам жодної кривди.

Староста, як посесор королівських маєтків був зобов’язаний дбати про цілість та прибільшення доходів королівського скарбу. В тім напрямі він повинен був особливо слідкувати за грунтовою власністю по містах та на це, щоби міськими привілеями користувалися люди, що мають до цього право.

З книги «Жрудло дзейове» том 18 дізнаємося, що у 1515 році до Долинського староства, крім Долини відноситься 9 королівських сіл: Підбереж, Мізунь, Надіїв, Гузіїв, Струтин, Тяпчолука (Тяпче), Раків, Лоп’янка, Юріїв Кут. Принаймні до 2 половини 16 століття Долина була осередком староства, котра в 1578 році обіймала вже 13 королівських сіл: Грабів, Гузіїв, Якубів, Кальна, Лоп’янка, Мізунь, Надіїв, Підбереж, Раків, Струтин Новий, Тяпче, Тростянець і Тур’я Нова. В якому році яке село отримало королівські привілеї, невідомо.

Сфера діяльності лави відмежовується від сфери діяльності ради. У правосильнім кодексі значення ради означується так: «Бурмістр з радою повинен, щонайменше раз на тиждень, або скільки разів буде потрібно, сходитися на ратуші, щоби радити про суспільні справи, прибільшити суспільне добро, запобігти шкодам, які грозять суспільству, судити нові спори, глядіти щоби не було дорожнечі при поживі й випитках, карати перекупників, які би поступали на перекір зарядженню ради (аби не починали продажі до означеного реченця). Далі рада повинна вважати на пекарів, різників і шинкарів, на невірні міри й ваги. Рада повинна не допускати до незгоди в місті, боронити від гніту сиріт та вдів, не дозволяти шкідливої гри – карт, кастий і т. ін.. Це, що постановлено на ратуші за відомостю й дозволом старших із суспільства, інші повинні сповнювати під грозою постановленої кари.

Радці (радні) повинні кожного року складати перед старшими з суспільства рахунок про всі міські суми. Радці присягають кожного року, коли знов їх виберуть, що будуть старатися прибільшити добробут і права міста по змозі своєї смілості та сил, при допомозі й по раді старших». Отже, колегія лавників повинна була бути довічна, а колегія радців – щорік вибирана.

Коли війтівство було надане місту, то всіма його вигодами користувалась рада: до ради перейшов вибір провідників її, бурмістрів. Перше бурмістрів вибирали із числа радців староста й війт.

Рада присвоїла собі право вибору нових членів на місце померлих, або тих, що вийшли з ради з будь-якої іншої причини. Раніше війт мав право з представлених йому кандидатів вибирати на уряд радців.

Рада присвоїла собі право вибору на вакантні місця лавників. Раніше цим займався війт.

По наданню війтівської влади місту, уряд війта не був знесений, тільки став виборним. Певна річ, було найвідповідальнішим полишити щорічний вибір війта колегії лавників через те, що війт був властиво провідником цієї колегії та що його влада є судовою владою. Але рада присвоює це право собі. Війтом ставав той, кого хотіла вибрати рада.

З деякий архівних документів дізнаємося про долинську владу:

1729 рік: Григорж Анцевич бурмістр; Стефан Чепійовський ляндвойт; Казимир Піотровський, Теодор Жмуркевич, Петро Волічинський – радні; Іван Лободич, Стефан Юхимович – лавники; Станіслав Любачівський – писар міський Долинський.

1761 рік: Мартин Білевський бурмістр Долинський; Михайло Юркевич, Андрій Жмуркевич, Станіслав Добжанський – радні Долинські.

1782 рік: Теодор Мацевич – бурмістр і ляндвійт

1783 рік: Мартин Ляхович , Микола Костецький і Теодор Малевич – консули.

1789 рік: Андрій Жмуркевич – війт, Ян Петровський і Марян Ляхович – бурмістри

1808 рік: Ігнатій Янковський війт, Антон Ковальський бурмістр.

Всі міські привілеї не виділяли русинів від іншого населення. В Магдебурських привілеях декларована рівність русинів з іншими громадами. Магдебурзькі привілеї і тогочасна практика не передбачали зайняття будь-яких міських урядів нехристиянами. Цю заборону не можна було подолати ніякими підкупами.

Не будучи християнами, жиди не мали права вступати в міські цехи, тому утворювали свої окремі цехові структури. Вказані привілеї виводили жидівську громаду з-під юрисдикції міста, надавали їй самоврядування і зобов’язували платити податки до замку. Рівночасно ремесла й торгівля громади мали торкатися тільки її рамок. Це не стосувалося ярмаркових днів, під час яких могли торгувати і цехові ремісники. Торгово-фінансові переваги єврейська громада отримала тільки з другої половини ХIХ ст., коли Австро-Угорщина скасувала всі обмеження давнього права.

Дозвіл на палення горілки без збору данини отримали долинські міщани від короля Зигмунда 5 січня 1557 р., при умові, що місто повинно мати від цього прибутки для користі відбудови міста та обов’язкової участі в ремонті міських валів. Фортифікація стала з часом знищеною або так далеко занедбана, що в 1618 році долиняни зобов’язалися до насипання валів навкруг міста, а Красіцький, в посіданню котрого Долина в той час знаходилася, обіцяв збудувати замок. У декреті, підтвердженому королем Владиславом IV, вказано, що після того, як місто отримало привілей, ніхто крім міських винарів не має права варити самогон і тому тутешній шинкар Красінський повинен сплатити 500 злотих через спричинену шкоду. Магдебурзький привілей забороняв виробляти горілку, питтєві меди, солод і пиво в радіусі милі навколо міста за винятком юридик. Тому міщани ретельно оберігали свою монополію на алкогольні напої, які дозволялося порушувати тільки у ярмаркові дні, коли можна було продавати горілку та інші напої, привезені з інших місцевостей. Ян ІІІ Собеський в 1682 р. підтверджує привілей на право паління горілки, а на виступ старости Яна Велопольського, великого коронного канцлера, запроваджує з 1683 р. ярмарки згідно з руським календарем на святого апостола Якова і на Покрову, понеділкові торги, що існували віддавна, залишає без змін.

Кардинальною точкою кожного надання німецького права було вилучення міста з влади й юрисдикцій всіх адміністративних і судових органів держави, а натомість звід загального законодавства держави: «Ми надаємо місту німецьке право зване звичайно Магдебурзьким, уневажнюючи всі закони руські й всякі руські практики й всякі інші, як би вони не звалися, що звичайно входять в суперечність і шкоду німецькому праву. Окрім того ми звільнюємо місто і всіх його осадників від юрисдикцій воєвод, каштелянів, суддів, підсудків, їх урядників, і взагалі від усяких властей, як би вони не звалися. Горожанин має право відповідати тільки перед своїм війтом, а війт перед королем. Війту не дано повну і цілковиту владу в справах карних чи які інші трапляться, рішати, карати й засуджувати відповідно до німецького права, як воно вимагає і каже». Так говорить найстарша грамота Львова на німецьке право і теж саме більш менш, хіба в дещо відмінних виразах, повторяють грамоти всіх колишніх королівських міст», – писав Михайло Грушевський.

Магдебурзьке право у Галичині проіснувало до переходу Галичини до складу Австро-Угорщини, яка скасувала Магдебурзькі привілеї та запровадила цивільні, одинакові для всіх станів населення, розбивши їх по інстанціях. Губерніальним розпорядженням від 8.06.1791 р. у Долини забрано привілей і документи, що відносили її до розряду міст. Одночасно заборонено їй використовувати титул «вільне королівське місто». Гміна внесла у східний крайовий уряд 20. 04.1860 р. протест. Тільки через кільканадцять років Долина отримала магістрат, організований новим способом, який затримався аж до моменту настання автономії.

Долина була одним з головних осередків видобування солянки в Русі, що становило важнее джерело скарбу королівського в 15 і 16 століттях. В жупі долинській часто державили (керували) флорентійці: Аінольфо Тедалді (1476 р.), його племіник Пероціус (1504 р.), Октаваїн з Флоренції (1508, 1509, 1512, 1515, 1519 роки) і його племінник Кароль 1534 р.

Сіль долинську могли варити також особи приватні, на що позволяли привілеї Жигмунта Старого (1537 р.) і Владислава IV. Цей останній давав міщанам і хлопам право на побирання солянки з криниці королівської за оплату 1 грош від дня, під умовою достарчення дров на опал і до ремонту криниці. Зиґмунд Август документом від 7 січня 1551 року дозволяє Станіславу Орянку придбати у вдови Кароля Флоренти мито в Долині. (Акти гродські і земські, том 10 ст. 55). У 1558 році Зиґмунд Август дозволяє Катерині з Комарова, дружині Степана Орлика, відкрити нову криницю в Новичці. Отже долинська жупа почала користуватися двома джерелами (криницями) для добування солі. А в 1578 році долинська жупа мала 130 веж, де розміщувалося 159 черенів. Протягом року вони давали 1508 возів вивареної солі. Її відправляли в різні кінці Галичини, Волині, на склади в Перемишль, звідти вона надходила аж у Гданськ. Королівській жупі від воза відчисляли 3 колоди солі (міра об’єму сипких тіл), загалом 4524 колоди або маци. Дохід долинськиї жупи в цей рік становив 630 злотих 6 грошів. («Жрудла дзєйове, с. 61). В цей час Долина користувалася 4-ма ланами поля. Крім замку і війтівства в Долині було 3 попівщини, 10 гуралень, 5 різників, 5 ремісників, 44 перевізники, 18 перекупників солі, 10 бродяг. Місто платило 18 флоринів 16 грошів шосу – податку від будинків. (там же. С. 78)

15 червня 1578 р. на вимогу Миколи Гербурта з Фельштина, Львівського Самбірського старости і руського солевара король польський Стефан Баторій відмінив привілеї жителів Долини, згідно з якими Белзьке і Волинське воєводства могли купувати сіль лише на території Долини. 28 липня 1580 року перебуваючи на відпочинку під Псковом він заборонив Долинським міщанам звертатися в інші суди, крім міського суду в Долині.

14 жовтня 1597 р. завдяки старанням Долинського старости Станіслава Красіцького, Долина одержала привілей на побудову млина на річці Турянці, щоб міщани звелися на ноги з упадку після спустошень, нанесених містечку татарами у 1594 році. Дві частини доходу мали віддавати старості, а третя – міщанам. Вони також були зобов’язані ремонтувати млин, коли він попсується, а також штучно знижувати рівень води в озері, у випадку повені, щоб млин не поніс збитків.

Лікарня згідно з привілеєм Зигмунда Августа має право отримувати дрова з лісу старости. Жида Шаю оштрафував на 60 флоренів за те, що забирає складені на Новичці лікарняні дрова, а у зв’язку з багатьма скаргами жителів на те, що жиди їх кривдять, висилає останніх на рік з Долини. На засіданні у Львові 21 червня 1648 року було вирішено, що стольник Станіслав Ковальський має право збирати солдат у гусари з Долини. З інструкції, виданої послом на сейм Вишні 15 жовтня 1664 р. довідуємося, що місто Долина через напад венгрів було зовсім знищене, через що потрібно його звільнити від усіх податків, щоб можна відбудуватися. Долинські міщани вважаючи себе скривдженими, у зв’язку із кількістю продавців солі звертаються до сейму у Вишні з проханням, щоб сейм вислав своїх працівників для розв’язання цього питання. Рішенням стану від 19 лютого 1665 р. маршал Ян Ставський, підчаший Львівської землі, мав письмово вказати таких депутатів, які після перевірки кількості продавців солі дадуть послам на сейм відповідні директиви.

Сеймик у Вишні 20 серпня 1664 р. обирає Войцеха Майського комісаром з метою проведення ревізії в Долині, яка від часу спустошення не сплачує податків. Від цієї ревізії залежало, чи місто буде звільнене від податків, чи ні. 20 липня 1670 р. на засіданні сеймику у Вишні, на основі даних Войцеха Майського було вирішено, що 82 хати в Долині зобов’язані сплачувати регулярно податок.

На сеймі у Вишні 16 березня 1733 року було ухвалено, згідно виступу Людовіка Урбанського, щоб жителям Долини, спаленої повністю, під час нападу сахів, надати допомогу і можливість відбудувати будинки.

Згідно з розпорядження генерала Руського воєводства від 18 вересня 1734 р. встановлено, що для оборони Жидачівського повіту дозволяється організовувати виправи лише Дунінові Лабенському, мечникові, якому позволено збирати для цієї мети: 5 пахолків з Долини, 5 – з Болехова…

З документів про засідання сейму у Вишні 20 серпня 1740 р. довідуємося, що на Долинщині, яка завжди спосібна до бунтів, збунтувалися хлопи і напали на свого старосту Зельонку. Частину його людей побили, частину розігнали, а його самого мало не умертвили. Сейм уповноважує президенального ротмістра зібрати військо і суворо покарати бунтівників, щоб раз і назавжди покласти кінець подібним бунтам.

Рішенням власників земель у Львові від 26 березня 1759 р. в зв’язку із зубожінням міста Долини, жителі її протягом року були звільнені від уплати податку: чопового (податок від алкогольних напоїв), які виробляли в місті – пиво, горілку, меди, а також привозних – вино. Брався він від бочки напою, і теліжний (торговельний теліг – два гроші) податок, який знімався з перекупок, що продавали на ринку товар. Рішення від 2.03.1761 року звільнено місто від цих податків на два роки, у зв’язку з нищівним нападом на Долину опришків.

Привілей Юзефа ІІ від 12 жовтня 1792 р. встановлює дні, коли мають відбуватися ярмарки. Після реіндикації Долиною почали керувати два консули: Микола Костецький і Теодор Мацевич, а також бурмістр Мартин Ляхович. Губерніальним розпорядженням від 8.06.1791 р. у Долини забрано привілей і документи, що відносили її до розряду міст. Одночасно заборонено їй використовувати титул «вільне королівське місто». Гміна внесла у східний крайовий уряд 20. 04.1860 р. протест. Але завдяки бюрократизму тільки через кільканадцять років Долина отримала магістрат, організований новим способом, який затримався аж до моменту настання автономії.

Використана література:

1.   ЦДІАУ у Львові фонд 146 оп. 78 од. зб. 91.

2.   ЦДІАУ у Львові фонд 146 оп. 78 од. зб. 92.

3.   М. Володимирський-Буданов. Німецьке право в Польщі і Литві — Львів, 1903. — С. 106-107.

4.   Костели і кляштори римо-католицькі давнього воєводства Руського. — Краків, 2002. — Т. 10.

5.   Я. Костовецька. З минувшин Долини. — 1936.

6.   Акти гродські і земські — Т. 12. С.119.

7.   Жрудла дзейове — 1902. — Т. 18.

8.   М. Балінський. Старовинна Польща, Варшава. — 1884. — Т. 2.