З початком розпаду Галицько-Волинської держави і загарбання Галичини Польщею, Галичина вступила в новий етап своєї багатовікової історії. Надзвичайно складна і суперечлива ця доба наповнена небаченими і нечуваними трагедіями. Для Галичини вона була особливо драматична. Головним змістом цього історичного етапу стала боротьба українського народу і особливо Галичини за збереження себе як окремого етносу за відновлення власної соборної і демократичної держави із справедливим суспільним устроєм повноправного члена міжнародної спільноти.

За цей відтинок часу народ Галичини, як і всієї України, пройшов через важкі випробування монголо-татарських навал та військ польської шляхти. Літописець Андрій Петрушевич зазначає, що в 1506 році проводилися великі грабежі міст і сіл польською шляхтою, котрі не обминули і Долину та її околиці.

Поляк поляка не бив, навпаки, польське населення допомагало польській армії нищити і грабувати українців. В 1607 році в горах Карпатах створилися банди польських лісовчиків, котрі грабували міста і села, ховаючись у горах. Не оминули вони і Долину та її навколишні села. Селяни в одиночку і групами тікають із своїх сіл, із міст Долини та Болехова, не дивлячись на те, що король Сигізмунд І заборонював селянам покидати свою землю.

Часто Долину і навколишні села спустошували татари. Українське селянство потрапляло в татарський ясир і нікому було їх визволяти. При оцих нападах найбільше потерпало українське населення, бо польське ховалося в замках, фортецях, а селянські хати були відкритими. Їх спеціально селяни залишали відкритими і тікали в ліси, в гори, де ополчувалися для спільної оборони. Дійшло було уже до того, що у селян не було що грабувати, одна худоба, але і та заздалегідь відходила в гори із своїми господарями. Люди виставляли на підвищеннях сторожову варту, котра сповіщала про напад будь-якого нападника, і жителі сіл зникали, а поляки замикалися в замках. Для цього використовувалися навіть церковні дзвіниці.

Українське селянство в жорстокій боротьбі захищало свій рідний край від нападників усіх мастей, але ця оборона була стихійна і несла поразку за поразкою. Бракувало досвідчених військових організаторів.

Напередодні великих історичних подій

В тих буреломних подіях 1349 року галичани не встояли, Польща заволоділа Галичиною. В першу чергу Польща зайнялася грабунком уже пограбованих галицьких земель. Потрохи почала впроваджувати свій устрій.

Хоч Польща одержала перемогу над галичанами в цій війні, проте сама обезсилилася. Це бачили інші сусіди і скористалися цим. В 1370 році Угорщина нападає на Польщу і відвойовує Галичину. Такого повороту подій від сусідів Польща явно не чекала й почала підготовку до війни з Угорщиною і в 1387 році йде війною на Угорщину, відвойовує Галичину і панує над нею уже до 1772 року.

З 1387 року Польща впроваджує в Галичині свій устрій. Галицько-Волинська земля була поділена на округи, котрими керували королівські намісники – старости. Вони підпорядковувалися генеральному старості. Старостам округів належала адміністративна військова і судова влада. На ці посади ставилися королем виключно польські магнати. Такий устрій тримався в Галичині до 1430 року.

Привілеями польського короля: Берестейським – 1425 року, Едельменським 1430 року і Краківським – 1433 року на польську шляхту в Галичині поширювалось « Польське право», за яким усі українські землі, які захопила Польща, стали її власністю.

Всі землі, ліси, угіддя, луки, пасовища, котрі належали українським князям, стали тепер власністю польських королів і дістали назву «Крулівщина». Польський король мав право розпоряджатися ними, як хотів. Він міг долучити окремим персонам вести господарювання на них і прибутки вносити до королівської (державної) каси, міг дарувати своєю грамотою цю землю і все інше, що стало його власністю і називалося «Крулівщиною» своїм і чужим магнатам, військовій старшині високих рангів і кому бажалося за якісь заслуги чи без них.

Всі землі і ліси, поля і луки та пасовища і все інше, що належало українським боярам, тепер за «Польським правом» стало власністю польських магнатів і польської шляхти, котрих на українські землі назначав сам король.

Якщо українські бояри хотіли володіти своїми землями і своєю власністю, то вони мусили ополячитися, прийняти статус римо-католицької церкви, прийняти польське підданство і записатися в документах, що він походить із польського роду і має прізвище, що закінчується на -ський, -цький і т.д.

І тільки після «перевірок» на вірність «Ойчизнє» під присягою на Євангелія і розп’ятті король міг залишити цьому боярину його власність повністю або частково, а міг іще додати і більше та надати йому відповідну посаду. До «Крулівщини» належали також всі фортеці, різні фортифікаційні споруди оборонного типу, що були княжими. Боярські домашні укріплення стали тепер панськими садибами з господарським спорудами (доми, палаци, конюшні, стайні, стодоли, комори і т.д.) стали називатися панськими дворами.

Всі землі, ліси, угіддя, поля, луки, пасовища, хати, стодоли, стайні, конюшні комори і т.д., що належало українським селянам за «Польським правом», залишалося за ними, але польські магнати і польська шляхта всякими способами, законними і незаконними старалися заволодіти землями, які належали українським селянам.

Остаточно польська шляхта в Галичині була зрівняна з польськими привілеями короля Владислава ІІ в 1432 р., який впровадив у Галичині і великій частині Наддніпрянщини «Польське право» і звільнив польську шляхту на Україні від усіх повинностей. Але це не стосувалося української шляхти, котра не стала на сторону польської окупації і відстоювала українську незалежність, хоч була позбавлена своєї власності.

В 1434 році в Галичині була впроваджена панщина. Привілей польського короля Владислава ІІІ 1434 року ввів в Галичині «Польське право», за яким зрівнювалися в правах українська і польська шляхти. Та незважаючи на це, вже в 1435 році в Галичині остаточно була введена вся адміністрація на польський лад. У зв’язку з цим і стало польське самоврядування, а не українське.

Польський король і його уряд були поставлені перед дилемою збору податків з міст і сільських повітів, котрі одержали «Магдебурзьке право» і були на засадах самоврядування. Було прийнято для Галичини сплачувати прибуткові податки в розмірах від однієї до півтора десятини, тобто кожну десяту корову від господарства, 15 овець від сотні, 15 пстругів від кожної оселі в селах, де були ріки, в яких були пструги, кожен десятий пень бджіл, десятий корець збіжжя, десята горстка льону, конопель або десятий сувій полотна.

Та вже в перший рік оподаткування появилася проблема в сільських війтівства зі збором податку. Куди подіти привезені полотна, чи льон і коноплі, приведені корови і вівці, та пні із бджолами, до котрих міг приступити досвідчений пасічник. Король і сейм терміново прийняли рішення, щоб податки здавати до панського двору, де можна було розмістити все. Двір був змушений розбудовуватися. Звідси і пішла назва «панщина» тому, що повинність збирав панський двір. Він і регулював час сплати повинностей кожному господарю.

Крім цього, згідно з декретом короля Володислава IV було впроваджено панщизняну повинність, яку мали відробляти селяни на панському дворі по чотири дні від лану поля (1 лан мав 50 моргів поля). Два дні від пів-лану і один день від чверть лану. Хто мав менше поля, як чверть лану, панської повинності не мав. Тяглі селяни в котрих, були дві пари волів і більше, відробляли повинність двома парами волів 4 дні в тиждень, у кого була одна пара волів, той відробляв повинність два дні в тиждень, у кого був лише один віл, той не рахувався тяглим і панщини не відробляв. Але панський двір заставляв таких «нетягів» спрягатися і відробляти панщину по два дні в тиждень, тобто за одного день і за другого день, що спрягалися.

Крім цієї повинності, Владислав IV вніс ще повинність охорони панських маєтків по одному дні в тиждень від кожної хати. Такі порядки селяни сприйняли як насильство і часто відмовлялися виконувати цю панщизну. За це їх карала міська управа і міська рада. Тому селяни почали часто звертатися до судів із жалобами на міську раду і міську управу, на війта і старосту, що маємо в подальшому описі.

У надзвичайно складних умовах опинилися ремісники та солевари. Польський уряд своєю політикою, спрямованою на захист польського панства, запровадив різного роду обмеження на виробництво ряду товарів і зокрема солі та торгівлю товарами. Цим гальмувався розвиток економіки міста. Польські магнати, шляхта і духовенство намагалися всякими правдами і неправдами перевести українську церкву на римо-католицьку або приєднати її до римської церкви. Та на цьому відтинку дістали рішучий опір українського духовенства разом з усім народом. Український народ захистив свої права і українську, котра залишилася серед українського народу. А якщо говорити про українську культуру, то в першу чергу треба відзначити, що її зберегла саме українська греко-католицька церква і навіть дохристиянські народні звичаї святкувати Купала, котре співпадало з християнським Іваном.

Справжніми борцями проти іноземного гніту були українські селяни і ремісники-міщани, а разом з ними і українські бояри. Вони не прийняли польського підданства і не визнали в Україні римо-католицької церкви. Серед цих боярів були:

1.      Вишко-польський уряд відібрав від нього землі і все майно і позбавив його права проживати в селах Долинського повіту. Тоді Вишко пішов у гори і заснував собі нове поселення, що тепер носить назву Вишків. Та поляки і це в нього забрали. Вишко подався на Закарпаття, де панували угри і чехи, і там поселився на вільних землях. Це село від тоді носить назву Вишково.

2.      Така сама доля спіткала і боярина Мишка. Його вигнали поляки із своїх земель. Він подався із синами на Тернопілля і заснував там своє поселення, що і до нині носить назву Мишковичі.

3.      Така доля спіткала і інших боярів, серед котрих були Дуб, Засядко, Юрк, Васькович, Андрикович, Андраш та інші.

Селяни і ремісники постійно вели протипольську і протижидівську боротьбу за своє національне визволення і соціальне покращення.

1507 рік. Згадка про втечу кравецьких учнів від своїх майстрів, їх криваву сутичку з міською сторожею. Новики кравецького ремесла покинули своїх майстрів, виходили тудою в світ. Проте, коли зустрілися тут з нічними ратушевими сторожами, вступили легковажно в бійку, бо ремісники цієї категорії надзвичайно бундючні. Декілька з них під час втечі загинули від ціпів сторожі, зубатих та гострих неначе голки їжака. Ці ціпи, не один з тих хто виправився від їх ударів, назвав «бичами грішників».

1519 рік, 4 березня. Лист короля Сигізмунда І про підтвердження привілеїв цеху багатих крамарів та заборону вбогим крамарям торгувати деякими текстильними виробами: «В ім’я Боже, амінь. Для тривалої пам’яті про справу. Ми, Сигізмунд І повідомляємо змістом цього (листа) тих кому (це) треба знати, всіх сучасних і майбутніх, які читатимуть це, що ми одержали від усіх і кожного окремо купців нам вірних, важку скаргу на те, що хоч вони користуються ринком, тобто місцем де ведеться торгівля в так званих багатих крамах і де вони, а не деінде звикли виставляти і продавати всякі речі будь-якого роду, кольору матеріалу, якості, кількості і виробу, проте є деякі (люди), що торгують у містах, але не мають цього роду крамниць, званих крамами багатих купців і не належать ні до братства, ні до цеху разом з цими купцями, одначе (вони) продають предмети і товари, які також виставляти і продавати всякі речі будь-якого роду, кольору, матеріалу, якості, кількості виробу, проте є деякі (люди), що торгують у містах, але не мають цього роду крамниць, званих крамами багатих купців і не належать ні до братства, ні до цеху разом з цими купцями, одначе (вони) продають предмети і товари, які можна виставляти і продавати тільки в того роду багатих крамницях (чи інакше) в багатих крамах, потайки на лікті і на вагу та іншій роздрібній торгівлі і звикли так продавати на превелику шкоду міських купців. Тому згадані купці просили нас, щоб ми зволили в цій справі допомогти їм у відповідний спосіб, тим паче, що від тих крамниць вони (купці) зобов’язані платити нам річний податок. Тому ми, бажаючи подбати про вигоду для згаданих купців, за спільною згодою наших дорадників постановляємо і наказуємо цим (листом) що відтепер на вічні часи в майбутньому треба слідкувати, щоб ніхто з людей будь-якого стану, статі, звання, віри, обряду, хто не має в місті на ринку такої крамниці, що її звуть крамом багатих купців і (хто) не належить до братства купців, – не наважувався продавати, зважувати і відтинати деяких товарів, (зокрема) пурпуру, полотна на лікті, а інший товар на таланти, під загрозою втрати і цілковитої конфіскації назавжди тих товарів; таку конфіскацію повинен провести наш кожночасний староста разом з міською Радою. Половина тих конфіскованих речей призначається для нас, а половину треба приділити братству купців, які мають купецькі крамниці і належать до братства. Ці речі належать, як сказано вище нашому скарбові. Їх треба точно описувати і передавати в руки Бродського уряду, а цей уряд повинен їх переховувати аж до нашого розпорядження. І тільки купцям, що мають і держать купецькі крамниці, якого б вони не були стану, віри і обряду, надаємо цим нашим привілеєм навіки і цілковите право, всі і поодинокі товари, якого б вони не були роду, забарвлення, матеріалу і виробу, за давнім звичаєм, що в цьому місті завжди визнають і зберігають, в крамницях званих крамами багатих купців відтинати або не відтинати, продавати в цілості або частинами на лікті, на таланти і на літри в торгові і звичайні не торгові дні. Тому цим пояснювати доручаємо вам, міському старості та майбутнім старостам, а також бурмістрам і радним залишити згаданих купців при цьому розпорядженні виданому, як вище згадано для них (купців) і коли б зайшла потреба – взяли б їх під свою опіку і захист у згаданих правах, а вчинити це для нашої ласки.

Для підтвердження цієї справи звітується до цього письма наша печатка.

Діялося у Пйотркові на Генеральному сеймі найближчого понеділка післі неділі інвокавіт 14.03. р.б. 1519 нашого панування 13 року …»

1525 рік, 17 лютого. Король Сигізмунд І видає декрет про заборону міщанам українцям користуватися правами і привілеями нарівні з міщанами римо-католиками.

1538 рік, 9 січня. Рішення міської Ради в справі скарги майстрів кравецького цеху українців на майстрів цього ж цеху поляків з приводу обмеження їх прав відносно прийому і випуску учнів та інших кривд.

1572 рік, 20 травня. Привілей короля Сигізмунда Августа про зрівняння в правах міщан і передміщан українців з міщанами і передміщанами поляками.

1576 рік. Скарга громади і цехів королеві на міську Раду за самовільне накладання податків, не звітування про міські прибутки, призначення родичів на посади міського управління та інші зловживання.

1577 рік, 2 травня. Скарга української громади міста Долини на бурмістра і міську Раду з приводу незаконного ув’язнення міщан-українців за шинкування пивом.

1577 рік, 25 травня. Декрет короля Стефана в справі скарги громади і цехів на міську Раду за самовільне накладання податків, незвітування про міські прибутки та інші зловживання.

1595 рік, 5 квітня. Протест київського і галицького митрополита Михайла проти римо-католицького духовенства і міської Ради у Львові за жорстокі знущання і переслідування населення греко-католицької віри.

1596 рік, 10 травня. Зізнання возного в справі скарги чинбарського цеху на не цехових чинбарів за виріб, продаж і купівлю шкіри.

1597 рік, 3 січня. Відмова цеху багатих крамарів підтримувати інші цехи в їх боротьбі проти Міської Ради.

1597 рік, 4 січня. Відмова шапкарського цеху підтримувати ремісничі цехи в їх боротьбі проти міської Ради.

1598 рік. 26 березня. Скарга цеху золотарів на нецехових золотарів з приводу виконання нецеховими золотарями ремесла в приватних будинках старостинської і церковної юрисдикцій.

1598 рік, 8 червня. Рішення міської Ради про порядок виконування ремесла підмайстрами мулярського цеху в зв’язку з постійними суперечками між ними і майстрами.

13 січня 1599 року. Скарга кравців-українців на кравців римо-католиків за обмеження їх прав, зневагу і кривди у спільному цеху.

3 березня 1599 р. Рішення міської Ради про відмову прийняти до кравецького цеху кравця Дмитра Красовського і скарга майстрів римо-католиків кравецького цеху на майстрів-українців за підбурювання не цехових кравців проти цього цеху.

20 березня 1599 року. Скарга кравців-українців на майстрів і цехмістрів-поляків за переслідування і обмеження їх прав у виробничій і громадській діяльності цеху.

3 липня 1599 року. Скарга майстрів римо-католиків кравецького і чинбарського цехів на майстрів українців за відмову святкувати католицькі свята.

5 липня 1599 року. Протест підміських майстрів мулярського цеху проти підмайстрів цього ж цеху за самовільне зупинення роботи.

5 липня 1599 року. Скарга солеварів українців та кравців українців на бурмистра і міських радних за насильства, ув’язнення і примушення святкувати католицькі свята.

2 вересня 1599 року. Скарга ткача-українця Пилипа Молодчика на міську Раду і ткацький цех за напад на його будинок, грабунок і насильне примушення прийняти римо-католицьку віру.

6 вересня 1599 року. Скарга шевського цеху на цех багатих крамарів за підтримку нецехових шевців шляхом купівлі в них шевських виробів.

1 жовтня 1599 року. Скарга ремісників-українців на міських радних і цехмістрів римо-католиків за знущання, ув’язнення і відмову прийняти їх до цехів.

XVII століття.

1600 рік, 5 квітня. Скарга львівського владики Балабана на римо-католицьку громаду міста Львова за озброєний напад на церкву Святого Юра під час Великоднього Богослужіння. Такий напад був і в Стрию, Болехові і в Долині, організований польською владою.

1600 рік, 13 квітня. Із скарги Долинської міської Ради та ремісничих цехів на долинського старосту і бурмістра за невиконання королівського декрету, виданого проти передміських і нецехових ремісників.

1603 рік, 17 березня. Протест підмайстрів пекарського цеху проти майстрів-пекарів передмістя за переховування і приймання на роботу нецехових ремісників.

1603 рік, 3 вересня. Із рішення комісарського суду, підтверджуваного королем Сигізмундом ІІІ, у справі спору між міським поспільством і патриціатом.

Всього є 37 артикулів (рішень суду)

1604 рік, 14 червня. Скарга кравців-українців на кравців-римо-католиків за насильне вигнання їх з приміщення цехових зборів і недопущення до цеху.

1604 рік, 25 жовтня. Рішення Долинської міської ради про заборону нецеховим хутровим українцям продавати хутряні вироби в неторгові дні.

26 Березня 1605року. Протест не цехового ткача Пилипа проти Міської Ради і ткацького цеху за переслідування, грабунок і побиття.

13 червня 1605 року. Скарга жителів передмістя Одиниця на Міську Раду за невидачу копій міських привілеїв і актів присяги передміщан.

14 грудня 1605 року. Постанова Долинської Міської Ради про ув’язнення Івана Алембека за виступ проти неї і підбурювання до боротьби міського поспільства.

19 грудня 1605 року. Постанова Міської Ради про позбавлення міського права міщанина Івана Алембека за образу та підбурювання до боротьби проти неї міського поспільства.

Міська Рада позбавила Івана Алембека міського права аж доки він опам’ятається.

1606 рік 6 березня. Рішення Міської Ради в справі скарги крамарів римо-католиків на крамарів українців за відмову послуху римській церкві.

17 березня 1606 року. Універсал гетьмана Станіслава Жолкевського військовим і шляхті припинення грабунків і знущання над населенням у місті Львові та довголітніх містах і селах прилеглих до них.

«Облята Універсалу вельможного

Станіслава Жолкевського»

До уряду і львівських гродських актових книг вписано такий універсал вельможного Станіслава Жолкевського з Жовкви львівського костельна, гетьмана королівських військ виданий в нижче згаданій справі , підписаний його власною рукою і підтверджений печаткою.

Станіслав Жолкевський, львівський костелян, коронний польський гетьман, рогатинський, камянецький, калуський і всіх інших староста.

Доводжу до відома кому про це належить знати, що зобов’язаний наказом Й.К.М. слідкувати за тим, щоб люди, які свавільно скупчуються в місті Львові і сукупних містах і селах не чинити кривд і утисків, я доручив своєму слузі пану Холоневському застерігати всіх, якщо такі знайдуться, а також я сам нагадую і наказую від імені Й.К.М. нашого милостивого пана, щоб ви стрималися від запобігання утисків і кривд, на які люди нарікають, щоб ви з цих скупчень роз’їхалися і не затримувалися в цьому місті і прилеглих містах і селах, бо тут для цього немає місця . Краще нехай той, хто готовий служити Речі Посполитій, їде на Україну, тим, хто хоче при війську може знайти собі службу, а тут не кривдити і не у ратувати бідних людей . А хто не хоче служити Речі Посполитій , нехай шукає собі іншого хліба , а не грабунку і утиску бідних людей.

Дано в Жовкві 17 березня 1606 року Станіслав Жолкевський, львівський кастелян і польський Гетьман.

31 березня 1606 року. Мандат короля Сигізмунда ІІІ Міським радам про заборону ліквідації колегії сорока мужів і переслідування міщан.

23 серпня 1607 ріку. Протест Міської Ради проти жителів Долини – українців за самовільне сприяння валів на купі міських ґрунтів з метою побудови укріплень.

8 квітня 1609 року. Рішення Долинської міської Ради, видане у зв’язку з суперечкою підмайстрів мулярського цеху з майстрами про порядок виконання підмайстрами приватних робіт і прийняття учнів до цеху.

16 травня 1609 року. Скарга шапкарів міста Долини на Міську Раду за перешкоджання їм зайнятися ремеслом і конфіскацією вовни купця Андрія Динди .

27 квітня 1610 року. Свідчення возного в справі скарги багатих крамарів за продаж недозволених товарів.

5 травня 1610 року. Протест цеху багатих крамарів проти Міської Ради за видачу дозволу убогим крамарям торгувати недозволеними товарами.

7 березня 1612 року. Свідчення возного у зв’язку зі скаргою долинських міщан на Міську Раду за ув’язнення в супереч праву жителів Долини.

17 січня 1614 року. Королівський диплом, виданий кушнірові-українцю Ференсу Ониськовичу з поданням права ведення ремесла і захисту від переслідування міщанами римо-католиками.

19 липня 1614 року. Скарга кушнірського Ференса Ониськовича за виконання кушнірського ремесла та несплату податків.

22 березня 1618 року. Зобов’язання підмайстрів ковальського цеху підкорятися своїм майстрам у виконанні ремесла під загрозою позбавлення роботи і ув’язнення.

11 травня 1619 року. Протест українських міщан в Хотині та навколишніх селах (Старого Села Мізуня, Тростянця, Пацикова і Новоселиці) проти Долинської Міської Ради за примушування виконувати неналежні їм роботи в місті.

9 листопада 1619 року. Скарга ремісників-українців з Долини і навколишніх сіл на старосту Мнішека за заборону виконувати ремесло і продавати свої вироби .

18 березня 1621 року. Скарга шевського цеху на шевців-українців з Долини за вихід із спільного цеху і заснування окремого цеху .

6 вересня 1628 року. Польська шляхта доходить до кримінальних злочинів. З протоколу зізнань 55 свідків у кримінальному судовому процесі в Долині проти Патриція і радного Мартина Кам’яна, обвинувачуваного в знущанні над українцями-міщанами і підданими селянами.

26 червня 1634 року. Протест жителів Долини і сіл Тростянця, Старого села Мізиня, Пацикова, Новоселиці і Вельдіжа проти Долинської Міської Ради та старостів і війтівства за порушення їх прав і привілеїв поневолювання і примушування безплатно виконувати важкі роботи.

3 липня 1634 року. Актовий запис свідчення королівського возного в справі виступу долинських міщан і селян сіл Тростянець, Старого Села Мізуня, Пацикова, Новоселиці і Велдіжа проти Міської Ради староств і війтівств з причини примушення їх до роботи на укріплених містах, ув’язнення міщан і селян за непокору.

5 жовтня 1634 року. Протест жителів Долини і довколишніх сіл українського населення проти Міської Ради за знущання, ув’язнення нехтування їх прав і привілеїв.

14 липня 1635 року. Протест селян Тростянця, Вельдіжа, Новоселиці, Пацикова, Лолина, Грабова і Старого Села Мізуня та мізунських гірників і сталеплавильників за придушення їх подолатити в’язницею і насильництвом відробити чотирьох денну панщину.

Цю справу приведу в перекладі п. Ореста Мицюка.

Протестація проти Долинської Міської Ради і панів сіл Тростянця, Вельдіжа, Новоселиці, Пацикова, Лолина, Грабова і Старого Села Мізуня та мізунських гірників і сталеплавильників.

До уряду і цих Долинських старостинських книг особисто прийшли чесні Гриць Колодій , Іван Струтинській, Іван Кренцюк, Іван Фесин, Никола Кобрин, Іван Грабовський, Мартин Крупчин та Сень Васькович мешканці Долини і навколишніх сіл і від свого імені та від усього поспільства цих сіл і українців Долини урочисто та з сльозами внесли протест проти Міської Ради і панів війтів і старост вище перечислених сіл та орендаря Іцика Дельмана про те, що він, змовившись з панами радними, заманив по-приятельськи до своєї Камениці чесних Станіслава Хруцеляка, Івана Мазура, Михайла Костіва і, замкнувши їх в ній, насамперед сам узяв окуту лопату та безсердечно загрозив до них тими словами: «Ходите Ви по мандат проти нас до його милості короля, ось я стану зараз вашим королем, канцлером, секретарем і буду вам мандати підписувати , печатки прикладати». Він так товк, бив, ранив, що аж лопата поламалася, а пізніше примусив гайдуків повалити їх і присяжних на землю і киями їх бити, і вони, гайдуки, дійсно били; під час биття він сам топтав ногами їхні голови і лиця. Не задовольняючись ще тим, наказав вкинути їх до смердючої в’язниці для злодіїв, розташовані під ратушею в землі, з якої вивів їх на другий день, замкнувши їх у ратуші в присутності панів радних, віддали їх ціпакам, які брали по чотирьох кожного окремо і по тиранськи так били, катували, що одного поранили, а другий тяжко захворів (їх життя під загрозою), і своїм тиранством розігнали чималу частину цих селян і міщан, змушуючи їх відробляти панщину по 4 дні щотижня, порушили права і декрети найясніших польських королів , а саме: привілеї і мандати теперішнього щасливо пануючого пана нашого милостивого. Бідних людей довели до нужди і великого зубожіння своїм нестерпним гнобленням, бо коли тільки їм подобається, насилають на їхні доми магістрацьких слуг, наказують гайдукам слідкувати за ними на ринку, на вулицях і навіть на передмістях, і як злочинців ловити, і так справді ловлять, в’яжуть, б’ють, неможливі пені стягають. Проте скаржаться на них ще і ще раз заявляючи що будуть з ними судитися з приводу того всього перед королівським судом.

І загони представили генерального коронного возного, шляхетного Мартина Кожньовського, знаного цьому урядові разом із шляхтичами Олександром Корицьким і Олександром Глухівським які особисто з’явившись перед цим урядом силою свого вірного, публічного явного свідчення зізнали такими словами: «На вимогу згаданих протестуючих сьогодні ми були присутні під ратушею в темній і смердючій в’язниці, яка міститься за цією парнею, де ми бачили лентвійта Станіслава Хрусцеля та присяжних, а на їхніх тілах ось такі побиття: на сам перед у Мартина Фльори зверху з правого боку голови рану від удару, синю опухлу, а на голові над правим вухом гулю опухлу синю, цілу праву руку потовчену, синю опухлу, а також на правій руці до ремена над ліктем велику опухлу рану від удару і цілу руку напухлу. Про це заявили йому возному, і шляхті, кажучи, що ці рани були завдані у вас в місті і способом які в казані проти станції. Проте ця реляція і теж саме в цілості добровільно посвідчила вище згадана шляхта.

16 липня 1635 року

Репротистація Дельмана до уряду і цих Долинських гродських старостинських, і війтівських актів прийшов особисто знаменитий лихвар пан Дельман і від свого імені та від імені визначних панів радних міста Долини протестував проти зневажливої і несправедливої проти стації своїх підданих із сіл Тростянця , Новоселиці , Пацикова, Вельдіжа і Старого Села Мізуння перелічених за прізвищами і іменами, а також проти фальшивої реляції про огляд ран, яку перед долинськими Бродськими книгами склав генеральний возний, обачний Іван Кожньовський у суботу після свята Святої Діви і Мучениці Маргарити (14. VІІ) , він протестував з приводу того, що Долинська міська управа безпосередній і абсолютний пан над усіма підданими які оселилися на ріллі як кмети і загородники в селах що попередньо перераховані на грантах, що надомно м. Долина, давно ще при його заснуванні, виступаючи як охоронець міських діб р діяв проти заколоту і непослуху протестуючих міських і сільських підданих, оскільки вони не хотіли виконувати як на фільварках, так і у місті давніших робіт і панщини що згідно з правами, декретами і звичаями належали місту. Вони чинили опір наказові свого уряду. Невтручання згаданого лихваря, орендаря Дельмана, вони були покарані за допомогою міської служби – звичайно міським порядком як міські хлопи та як усі піддані, а саме, – кожний дістав по 12 плаг посторонками по спині, а покаранні вони міські радні не порушували і навіть не переступили ніякої міри, не завдали ні синіх, ні кривавих ран, як це протестуючі своїх оглядах наклепницько заявляли, запросивши собі для складання реляції про огляд ран вищезгаданого возного. Йому доручили вони і наказали зізнавати в супереч усякій правді в їхню користь ніби він сам там був у темній і зачиненій в’язниці під ратушею і бачив хлопські рани. А це суперечить правді , бо коли в’язниця була зачинена, то як він міг бачити їх , або коли було темно, як говорить, то як міг бачити їхні вигадані рани; Це не правда, і проти того урочисто протестував,

Що стосується кари, яку застосовували пани радні відносно своїх підданих бунтарів, то по – перше, зробили вони так, як безпосередні і абсолютні пани; по – друге, на донос і скаргу згаданих панів лихваря і митника, який зараз репротестує і міських станів; по – третє, оскільки вони показали себе бунтарями, які не хочуть виконувати робіт; по – четверте, на підставі комісарського декрету, який щойно отримали; по – п’яте, урядово на підставі своєї влади і своїх прав, які застосовують безпосередньо і абсолютно супроти бунтарів як міських підданих; по-шосте, в покаранні не порушили міри, проте що подане вище він вніс репрезентацію.

19 липня 1655 року.

«Свідчення Возного в справі протесту селян сіл Тростянця, Вельдіжа, Новоселиці, Пацикова, і Старого Села Мізиня проти Міської Ради і орендаря і лихваря Дельмана за примушування їх побоями виконувати феодальну повинність.

Реляція пана Могиловського.

До уряду і Долинських гродських старостинських книг прийшов особисто генеральний возний обачний Альберт Могильський відомий урядові, який силою своєї вірної реляції поблічно і вільно зізнав такими словами: «Я був присутній при цьому і чув, коли на ратуші в суботу на другий день після Св. Маргарити (15 VІІ) пани міські радні наказали міським селянам і підданим Тростянця, Новоселиці, Велдіжа і Старого Села Мізуня на вимогу орендаря і лихваря цих сіл пана Дельмана, а також Колегії сорок мужів, щоби згідно з правами і звичаями вони виконували повинності та всілякі роботи та у всьому були покірні пану орендарю і лихварю під карою побиття посторонками на що селяни відповіли: «Заявляємо, що робити не будемо і не боїмося жодної кари, бо ж ми, як і інші передміщани і селяни, а не якісь піддані».

Та пани радні сказали : «Але вам наказали відбувати роботи її пани комісари». Вони на це відповіли: « Ми цього не слухаємо і робити не будемо».

Після того радні наказали міській челяді простягти тих на землі і грозили биттям, якщо будуть чинити опір. На це вони крикнули: «Що хочете з нами робіть, ми працювати не будемо».

Тоді їм дали по 12 плаг, однак вони від своєї впертості не відступили.

Про це його реляція.

20 серпня 1635 року. Протест селян Пацикова і Малої Турі проти Міської Ради за змушування їх арештами і побоями виконувати збільшені феодальні повинності.

Протестація проти Долинських міщан.

До уваги уряду і Долинських Гродських старостинських книг особисто прийшли славетні Микола Литвин і Процик Головач, жителі села Вельдіж і протестували перед тим же урядом від свого імені і від усього поспільства зглядно села названого Вельдіжом проти шановних і славетних радних, війта, лавників, також проти Колегії сорока мужів міста Долини за те, що вони зовсім не зважають ні на права, ні на мандат його милості короля, забувають, що є підданими його милості короля, але як абсолютні володарі сьогодні вночі наслали на села Мала Туря, Пациків і Вельдіж ціпаків і гайдуків, які насильно забрали там з власних хат Андрія Андріїшина, Івана Семенишина та Петра Андруховича і посадили їх у тяжку в’язницю, де їх морили голодом, били, брали пені, силою примушували відробляти панщину 4 дні на тиждень, сторожували при їхніх дворах, давали чинші й інші повинності, яких небувало ніколи не те що від панів польських, але і від сотворення Долини і не випускають їх з в’язниці, доки на це не погодяться.

Проти всього того знов і знов протестують. А далі в цій справі поставили генерального возного, шляхетного Мартина Кожньовського добре відомого цьому урядові разом із шляхтичами Іваном Заборовським і Іваном Борніковським приданими йому для кращого свідоцтва, який силою своєї вірної реляції прилюдно і явно зізнав такими словами: «Нинішнього дня я був із згаданою шляхтою на ратуші, де бачив Андрія Андріїшина, Івана Семинишина та Петра Андруховича в тюрмі під ратушею і темниці за ціпарнею. Проти такого ув’язнення протестували і скаржилися і мені одному і шляхті на панів радних і на колегію сорок мужів.

Про те дана реляція возного і згаданої шляхти.»

8 жовтня 1635 р. Протест кравецького цеху проти майстра Якова Соколовського за порушення цехового порядку і підтримку не цехових кравців.

9 жовтня 1935 р. Скарга селян Тростянця, Сваричева, Старого Села Мізуня, Вельдіжа, Пацикова і інших довколишніх сіл на міську раду за ув’язнення, грабунки, насильства і змушування їх щотижня відробляти чотирьохденну панщину.

Владика Сембратович і знатний пан Іван Чепига із Тростянця разом із селянами Тростянця, Сваричева, Старого Села Мізуня, Вельдіжа, Пацикова та інших сіл протестують. До долинського уряду Гродських книг особисто прийшли славетні Владика Сембратович і пан Іван Чепига, мешканець Тростянця і від свого імені та від імені всіх селян згаданих вище сіл урочисто протестували проти визначних і славних радних, війта, лавників, а також проти Колегії сорока мужів міста Долини за те, що в справі, розгляненій комісарами у ратуші, тільки но минулого понеділка після Святої Тройці (4.VI) між відповідачами протестуючими та панами радними, позивачами із апеляції відісланої до його милості короля навіть в супереч декретам блаженної пам’яті польських королів і мандату теперішнього його милості короля, що щасливо нам панує, виданого проти радних вже після згаданої комісії і апеляції, яким забороняється чинити будь-які кривди протестуючим, а ті незважаючи на це примушують тих же протестуючих і всю громаду відробляти собі панщину чотири дні на тиждень, чого вони не повинні робити; ловлять їх ночами на передмістях і по селах у власних будинках та на дорогах і затримують, щоб не прибули на розгляд цієї справи до Варшави, кидають у жахливу в’язницю приготовлену для злочинців, де і світла не бачать, ув’язнюють їх, морять їх уже декілька тижнів голодом і звідти не пускають. І справді так зробили, Івана Бойка, Стефана Білоуса із Пацикова і Вельдіжа, кинули ще перед десятьма тижнями до тяжкої в’язниці і до цього часу їх в ній тримають. З інших стягають невиносимі пені, насильно забирають воли і ялівки, які так довго затримують, поки не заплатять доброго викупу, через що бідних людей приводять до великого зубожіння і знищення. З приводу цього всього вони рішуче протестують проти них знову і знову.

І на цьому самому місці перед тим же урядом у даній справі поставили генерального возного шляхетного Мартина Кожньовського добре відомого цьому урядові, який для підтвердження свого правдивого і вірного зізнання явно публічно без примусу і впевнено посвідчив у таких словах:

«Сьогодні на вимогу протестуючих я був у ратушній в’язниця за гратами під ратушею у в’язниці до якої зроблені нові двері. Там бачив я згаданих Івана Бойка та Стефана Білоуса з Пацикова, бідних, пожовклих, через мене возного протестували і заявляли, що вже десять тижнів сидять у такій тяжкій в’язниці». Про те його теперішня реляція.

27 жовтня 1635 р. Протест селян Старого Села Мізуня проти міської ради і залізнорудної управи за примушення їх в’язницею, побоями і грабунками відробляти збільшену панщину.

Селяни Старого Села Мізуня протестують:

До долинського уряду і Гродських книг особисто прийшли Мартин Крупчин, Гринько Костів, Василь Андраш – мешканці Старого Села Мізуня і урочисто протестували від свого імені і від імені всієї громади Старого Села Мізуня проти славетного пана Дельмана та управителя землерудного і сталеплавильного виробництва пана Зелєва та війта пана Андруховського радних і лавників за те, що згадані особи і їхні колеги напосілися на тому, щoб названих селян усім своїм тиранством відігнати від земель власних і збору врожаю. Вони, незважаючи вже навіть на святу справедливість права і на мандати короля нашого милостивого пана, з кожним днем більше мучать бідних людей своєю жорстокістю. Забувши про милосердя і страх Божий, наслали сьогодні вночі на згаданих старомізунських селян ціпаків і гайдуків з ратуші, які напали на хати ворожим звичаєм і де тільки кого застали – били, рани завдавали, забирали шапки, гроші, одяг і інші речі, що попало, віднімали, в’язали. Врешті таке вчинили, що схопили десять чоловік: чесних Івана Білоуса, Гриця Дика, Сенька Костів, Гриня Крупчина, Федя Дудину, Федя Дуба, Грата Задорожнього, Михайла Рошика, Гната Семківа та Василя Антраша, шнурами їх пов’язали, привели пішки до міста Долини і посадили під ратушею за грати, у в’язницю для злодіїв, примушуючи їх, щоби кожного тижня відробляти чотири дні панщини, а котрі відмовляються те робити, тих заганяють у штольні, де копають залізну руду і не випускають їх, а карають бичем, не пускають домів, доки з примусу не дадуть на це своєї згоди. Через те так багато бідних поробилося людей, котрих тримають у підземеллі штолень або у в’язниці вже по кільканадцять тижнів. Морять їх голодом, аж деякі вже попухли і не сподіваються довше жити на світі. А це все роблять очікуючи комісарського декрету, впевнені, що все те, чого захочуть дістануть від його милості короля. Тому й ув’язнюють їх (бідних людей) так довго, бо коли б декрет був виданий їм на користь, тоді хотіли б їх карати на горло (смерть). І це публічно заявляють і говорять. Тому позивачі ще і ще раз проти них протестують.

І там же для підтвердження вище згаданого з’явився особисто перед міськими радними вище згаданий чесний Грицько Костів із Старого Села Мізуня і показав на своєму тілі, а саме на передраменній, близько ліктя лівої руки криваву різану рану. Цю рану даний уряд бачив і оглянувши, відповідно ствердив для внесення скарги, що вона була завдана названою ратушною службою в пору і в спосіб описаний вище.

А далі протестуючі поставили перед цим урядом і актами генерального возного шляхетного Мартина Кожньовського, відомого урядові, який особисто з’явився і посвідчив у таких словах: «На вимогу вищезгаданих протестуючих я був перед в’язницею, під ратушою і біля грат, куди саджають злодіїв і там сьогодні я бачив у тій в’язниці чесних Івана Білоуса, Гриця Дика, Сенька Костіва, Гриня Крупчина, Федя Дудину, Федя Дуба, Гната Задорожного, Михайла Рошика, Гната Семківа та Василя Андраша. Всі вони були тяжко побиті ціпами і киями. Рани на них гноїлися, ніякої допомоги їм ніхто не міг дати, бо нікого до них не впускали і навіть клаптик полотна на зав’язку їм не дозволяли дати. Таке ув’язнення, загарбання речей і всяке свавілля, що подане в протестації і протестували проти названих радних і колегії сорок мужів. Про те така реляція.

26 лютого 1636 р. Рішення Міської Ради і Комісарського суду в справі виступів селян із Старого Села Мізуня у зв’язку із збільшенням панщизняної повинності.

Фонд 52, оп.3-4; од.зб. 588-590

Уряд міста Долини і Долинської Міської Ради в присутності генерального возного його милості Альберта Могильського та ксьондза Станіслава Хороховського зі Львова, Петра Ожги зі Львова Львівського земельного писаря та комісарів і присяжних його милості короля оголошений всім сільським громадам і датований в понеділок наступного дня після неділі Великого посту реміністера (17.ІІ) того ж року і точно розглянувши проведене слідство наочне зведення та часті нагадування з часу оголошення (декрету) аж до цієї пори – про виконання та відбування панщини до якої обов’язує декрет його милості короля обміркував спочатку справу, щоб її вирішити і видати таке рішення про примусове виконання.

Виявилося із слідства, проведеного самим урядом Долинської Міської Ради перед цим актом комісії (це підтверджують документи), а того, що селян під час наочного зведення при теперішньому акті комісії призналися, а також за самих фактів виходить, що всі піддані міських навколишніх сіл не хочуть в жоден спосіб відробляти панщину по чотири дні на тиждень від лану згідно з декретом його милості короля, ні місту, ні міським панам, орендарям, піднімають явні бунти, заворушення та повстання серед громад, одні відвертають інших від робіт, від послуху та повинностей, які до них належать, не звертають ніякої уваги на часті урядові нагадування. Нижче подані призвідні і ватажки доводять підданих усіх сіл до значних складок для підтримки своїх бунтів. В наслідок згаданого підбурювання громади вперто не з’являються навіть до нинішнього акту виконання декрету його милості короля, хоч були декілька разів покликані та повідомлені возним, орендарями, а також лейнвійтами. Доходить навіть до такого ступеня зухвалості та свавілля, що коли уряд Львівської Ради нагадує їм через міських сторожів та слуг про належні роботи, вони на них в бурхливому заворушенні вороже наступають, дзвонять на тривогу і биттям у дзвін подають собі сигнал, щоб скорше зібратися та згромадитися. З слідства та наочного зведення ясно виходить, що найголовнішими поводирями та призвідниками того непослуху, бунтів, заколоту та змови є Іван Білоус, Гринько Дик, Сенько Костів, Гринько Крупчин, Федьо Дудина, Федьо Дуб, Гнат Задорожний, Михайло Рошик, Гнат Семків та Василь Хандриш – усі із Старого Села Мізуня і приставший до них нецеховий кравець Іван Грабівський, котрий не з’явився на суд і ніхто не знає, де він тепер перебуває. З-поміж них одні особисто з’явилися, інші зухвальці та бунтівники, такі, як Іван Грабовський, не прийшли, ще інші відсутні. Отже, що стосується насамперед відсутніх або тих, що є в дорозі, оскільки зараз тяжко визначити їм кару відповідно до їх злочинів, Міська Рада залишає проведення судової справи проти них міському урядовому звинуваченні і призначає та встановлює цим відсутнім звинуваченим термін для виправдання себе на восьмий тиждень, рахуючи від сьогодні.

Що ж до тих, хто незважаючи на часті повідомлення, позови та нагадування вперто не з’являються, а саме: Іван Грабовський, Іван Дзичко, Василь Мишків, Володимир Вишко, то уряд міської ради наказує їх ув’язнити, щоб вони понесли кару, що на них, як на бунтівників та порушників спокою, повинна бути наложена і визначена урядом згідно з його присудом.

Відносно ж присутніх, а саме: Івана Білоуса, Гриця Дика, Сеня Костіва, Гриня Крупчина, Федя Дудини, Федя Дуба, Гната Задорожного, Михайла Рошика, Михайла Семківа та Василя Андраша, всіх десятьох, то хоч вони заслуговують на смертний вирок, уряд зм’якшуючи суворість кар, на які заслужили, наказує кожного з них покарати насамперед посторонками на сходах в ратуші, а пізніше вязницею на такий строк, поки не зобов’яжуться відробляти панщину під загрозою смерті та конфіскації всього майна. Ті кари невідкладно треба застосувати відносно кожного з них, у випадку невиконання зобов’язання.

А оскільки з проводирями, бунтівниками зв’язано багато спільників і товаришів усіх головніших, яких перелічать орендарі, уряд наказує насамперед спіймати і одних ув’язнити, інших дати до колоди, третіх на орчик, а ще інших збити посторонками в ратуші.

Крім того, оскільки ясно випливає із слідства та з добровільного признання Гриня Крупчина, що він свідомо наказав Грицеві Наумови сторожові вдарити в дзвін на тривогу проти сільських сторожів та слуг війта і панських копалень та сталеплавилень і слуг з Долини від Міської Ради відісланих у село Старе Село Мізуня і деякі громади на цей удар дзвону зібравшись наступили на них великим штурмом, чим викликав замішання та ґвалт, підніс руку на уряд, як на керівну владу і на своїх панів, а також чинив опір декретові та волі його милості короля, тому наказує його за такий великий злочин покарати смертю.

Приводом до тих бунтів і непослуху були привілеї, здобуті нечесним шляхом і навічно скасовані декретом його милості короля…

Уряд наказує під загрозою смертної кари, щоб заступники війтів разом із старшими заприсяженими всіх міських сіл склали в цьому уряді протягом восьми тижнів назначеного терміну ті вже скасовані привілеї та все інше, що мали б незгідне з декретом його милості короля, виданим у зв’язку з дійсно спірними справами між сторонами.

В кінці (Міська Рада), щоб сумлінно виконати декрет його милості короля, згідно з мандатами його милості короля наказує громадам всіх сіл віддати (відробити) панщину, якої не виконували з часу оголошення декрету його милості короля, тобто від понеділка наступного дня після неділі ремінісцере (17. ІІ) цього ж року; рахуючи щотижня по чотири дні від лану, від пів лану два дні, від чверті лану один день. А надалі щоб раз і назавжди відмовилися від бунтів, заворушень та всякого непослуху і щоб в цілому виконували декрет його милості короля, щоб кожний особисто сам або з тяглом, залежно від потреби відробляв повинності чотири дні на тиждень від лану, два дні від пів лану, а один день щотижня від чверть лану, починаючи від сходу аж до заходу сонця та щоб відбували належну сторожу.

Ось так магістрат продуманими карами карає в силу цього декрету виданого в цій справі.

Коли згадані милостиві пани комісари, керуючись декретом його милості короля і мандатами комісії взяли під увагу судові допити наочне зведення, нагадування підданим як своє, так і уряду Міської Ради, коли розглянули бунти і заворушення, викликані між громадянами, а також великі непослухи і бачили, що це було б тяжко і неможливо привести їх лагідністю та переконуванням до стриманості і до послуху, вони визнали та визнають декрет уряду, Міської Ради, як декрет пана над підданими усіх міських сіл правильним та справедливим і не бачать в ньому ніякої кривди для підданих, а, навпаки, залишають його в своїй силі, щоб був у присутності панів дійсно виконаний, а на майбутнє за владою його милості короля, залишають цим же панам радним як безпосереднім панам особисту владу, юрисдикцію і право на екзекуцію цього рішення відносно тих же підданих усіх сіл з тим поясненням, що коли б двоє хотіли спрягатися на відробіток від чверті одного лану, тоді ці два спряжені відроблятимуть повинності два дні від чверті лану і в такий же спосіб далі.

А також коли б котрийсь з підданих відробляв один день на тиждень від четверті лану не спрягаючись, а лише своїм власним тяглом, тоді згідно з декретом його милості короля повинен мати інші дні в тижні від тягла та робіт. Для кращої вірогідності того і милостиві пани комісари власноручно підписали та підтвердили печатками цей комісарський акт.

Діялося і списано в Долині дня 26 лютого 1636 року. (Фонд 52, оп.3-4, спр. 588-619).

27 серпня 1636 року. Декрет короля Владислава IV про порядок виконання селянами сіл збільшених панщизняних робіт. Владислав IV.

Славетним бурмістрам, радним, війтам, присяжним і всьому урядові наших міст і сіл нам вірно милим, на ту королівську ласку.

Славетні, нам вірні і милі. Від імені міських господарів і станів поспільства наших міст повідомили нас про те, що піддані міських сіл, поселених предками ваших вірностей на полях, надавших наших міст богоугодними польськими королями, нашими предками, всупереч давнім декретам, особливо нашому останньому (декретові) наданому недавно в минулому 1635 році, не тільки не хочуть виконувати для міста робіт, назначених згаданим декретом – 4 дні на тиждень від лану, – але ще підняли бунт, заколот і змову та в нічному збіговищі і нападі збройною рукою нападають на міських слуг і на свій уряд, які застерігали і по-батьківськи радили їм виконувати належні повинності. Той бунт та затримання звичайних робіт належних містам потрібних для укріплення і для направи доріг, принесе велику шкоду та втрату у прибутках і орендах міста. Тому, щоб завчасно запобігти таким заколотам , бунтам, повстанню і, борони Боже, дальшим виступам підданих проти уряду і зверхності та не допускати до зменшення міських прибутків та до втрат, наказуємо і конче у Ваших вірностей хочемо мати, щоб всі Ваші вірності, згідно з нашими декретами, виданими недавно, минулого року (у справі) між цими міськими підданими та містом у присутності шляхетного Єремії з Отока Зелеського, коронного референдаря, комісара, призначеного нами для ведення укріплень міст краю і зокрема міста Львова, примусили (виконуючи сумлінно наш декрет) підданих усіх міст і міських та приміських і інших сіл, як людей прив’язаних до робіт на ріллі, виконувати всілякі роботи, які їм накаже хто-небудь з міських господарів або орендарів, згідно з вказівками нашого декрету точно по 4 дні в кожнім тижні від одного лану, відбувати сторожі і щоб ви згідно з постановою права, карали і наказували карати бунтарів і проводирів, які виступають проти наших декретів і проти свого уряду. Крім того, (наказуємо)щоб той же шляхтич наш референдар відібрав від тих міських підданих усі привілеї, які піддані міських сіл одержали на підставі своїх інформацій під час двох минулих років зі шкодою для міста як знесені і скасовані, виданими вже пізніше нашими декретами. Це повинно бути виконане при шляхетному нашому референдареві під загрозою кар, які будуть за нашим рішенням наложені на Ваші вірності, інакше вірності Ваші не зробіть для Вашої ласки (Дано у Вільні дня 27 місяця серпня року Божого 1636. панування наших королівств = польського 4-го, шведського 5-го року. Владислав король Йоан Гембіцький, секретар королівського маєтку.

22вересня 1636 року. Свідчення заступників війтів і орендарів міських сіл у справі виступів селян проти Міської Ради і орендарів з приводу збільшення феодальних повинностей.

13 червня 1637 року. Свідчення возного в справі скарги нецехових ткачів на ткацький цех за неприйняття їх до цеху.

18 серпня 1639 року. Скарга жителів Тростянця на Долинську Міську Раду і цехи за напад на їхні доми, знищення і пограбування.

Фонд 9, од зб. 390 Л.Г.С.

До уряду і цих долинських Гродських книг та старостинських книг прийшли особисто славетні пани Юрій Стефанишин і Андрій Когут та Сень Романів. Вони урочисто скаржилися на славетних і визначних радних, війта, лавників та шляхетних долинян, а також на майстрів й різних інших цехових ремісників, а саме – ковалів, столярів, полотняників, мечників, ткачів та інших проживаючих в Долині і подали протест з тієї причини, що згадані цехмайстри і майстри разом з іншими цеховими людьми – ремісниками різного ремесла, підібравши собі міську ратушну службу не тільки за згодою і волею магістрату, але й також за його намовою, заохочення і примусом під приводом нібито виконанння декретів, якими вони самі протиставляться і не хочуть їх виконувати, напали вчора безпосередньо перед цим актом на юридику, тобто на доми позивачів і не дотримуючись ні поміркованості, ні правних підстав, не звертаючись за підтримкою до вельможного старости як королівського виконавця, вчинили за допомогою тих же ратушних слуг заколот, потовкли, поранили і побили протестуючих, та ще деяких осіб, забрали насильно багато їхніх речей і предметів домашнього вжитку, пограбували деяке ремісниче знаряддя, дещо порізали і знищили, розкидали та розкрили вікна й двері і вчинили багато інших кривд і насильств. Якщо б не вдержали їх від цього насильства і заколоту просьбами і переконуванням деякі люди, ведені милосердям, які на це дивилися і це бачили, були б зовсім зруйнували навіть їх доми. Позивачі ще і ще раз протестують проти цього насильства і всього, згаданого вище та попереджають, що будуть виступати із скаргою перед судом згідно з законом.

На підтвердження вище наведеного протестуючі показали на своєму тілі такі рани…

Цей уряд бачив і оглянув ці рани. Протестуючі твердили і доводили, що ці рани були їм завдані в спосіб, час і на місці, які вище подані і внесли протест.

Далі протестуючі представили коронного генерального возного, обачного Стецька Завадського відомого урядові, який силою своєї достовірної реляції зізнав публічно і вільно цими словами: «На вимогу згаданих протестуючих, я був у названого Костя і там бачив три посічено знищені ткацькі кросна, два вибиті вікна в кімнаті, зовсім розбиту колодку, яку показали даному урядові, скручений засув, поламану віконницю, від якої відпали долішні завіси, зовсім поламані снувалки. Так освідчилось мною, возним і протестували проти того насильства та грабунку багатьох речей.»

19 серпня 1639 року. Скарга майстрів міських цехів на не цехових ремісників за виконання ремесла поза цехами, відмову вступати до цехів і побиття майстрів та старостинських слуг.

23 серпня 1639 року. Протест Долинських і Болехівських латинських ксьондзів і латинської капітули проти Міської Рад і цехмістрів за збройний напад цехових ремісників на доми нецехових ремісників Капітулької юрисдикції.

17 вересня 1642 року. Повідомлення його милості короля Владислава IV про збройний напад на Долинську міську управу і міську Раду. До найяснішого його милості короля Владислава IV…. Звітує вам прихильний Вашій милості із міста Долини вельможний шляхтич Самуель Кушевич.

18 вересня 1642 року. Скарга долинського кравця Івана Грабівського його милості королю Владиславу IV на Долинського війта Самуїла Кушевича, Долинську міську Раду, Міську управу і мужів довіри за напад на його господарство ціпаками і мушкетниками.

1 жовтня 1642 року. Заява возного про виклик королем Владиславом IV Долинської Міської Ради і її старости і війта на королівський суд, з приводу організації нападу на жителів сіл і міста Долини за примушення селян і зокрема королівського кравця в Долині Івана Грабівського та примушення його міській юрисдикції.

14 квітня 1643 року. Вирок кримінального суду про присудження до смертної кари Івана Грабівського, Івана Колобка і Прокопа Жмуркевича за організацію збройного виступу жителів села Грабова, Малої Турї і Пацикова проти Міської Ради (на шістьох сторінках).

10 червня 1643 року. Заява возного про виклик королем Владиславом IV міської Ради на королівський суд з приводу організації нападу на жителів юрисдикції госпіталю св. Станіслава і примушування їх підкорятися міській юрисдикції (на двох сторінках). (Ф ЛГС од. зб. 394).

7 вересня 1648 року. Лист міщанина Самуїла Кушевича варшавському шляхтичу про народні рухи і повстання на Україні з проханням військової допомоги польській шляхті у Львові для захисту від повстанців.

Використані документи і матеріали:

1. Центральний Державний Історичний Архів України у м. Львові.
2. Львівська наукова бібліотека НАН України, відділ рукописів. Фонд Оссолінських. — Спр. 2346